Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 5)

І вал чубів, як в бурю сад,

Почав котитися назад,

Мов захитались далі степу…

В цю мить жахливу крик Мазепи

Нову енергію бійцям

Улив. “До мене, товариство!”

І коні буряною ристю

Помчали з кола козаків,

Що вже стискалися грозово…

Удар! Удар! І знов, і знову

Впав на Мазепу… Світ хитнувсь…

Та кінь під ним не спотикнувсь…

Його за повід хтось рукою

Й Мазепу вивів з пекла бою.

Коли ж розкрив зіниць огні, —

Це що таке? О добрі люди!

Маленький дяк з хрестом на грудях

Летів з ним поруч на коні…

Та знов наскочили татари.

Дощем посипались удари,

Було лиш чуть: тупу-тупу!..

І довго гналися татари

За козаками по степу.

Зайшло вже сонце. Зорі небо

Поволі вкрили без доріг.

Але ще довго чув Мазепа

Погоні крики в тишині…

 

X

 

Гарматні жерла з-за валів

На хвилі дивляться суворо…

То Мати-Січ… Музика й співи

Між куренів, як і учора.

В жагучім блисканні шабель,

Немов шабаш чортячий сниться,

І поміж ними дяк-п'яниця,

Немов Пилип із конопель.

 

ДЯК

 

Пий, товариство! Хто не п'є,

У того в голові макуха.

В ім'я отця й святого духа,

Панове, пий, як пити є!

Хай тонуть горе і досада,

В горілці лиш одній відрада,

Бо як зберешся в дальню путь

У пеклі випить не дадуть!

 

МАЗЕПА

 

Я за визволення своє

З тобою п'ю, великий дяче!

Ти врятував життя моє,

І я тобі за це віддячу.

Обрали писарем мене,

Щоб ваші подвиги у книги

Всі записать… Буття жахне

Мене навчило… Як вериги

Тягар судьби я ніс в журбі,

Та розтопило сонце кригу,

І з снігу квіти голубі

Щасливих днів життя в степах

На мене глянули в сльозах…

І попрощався я з журбою,

Так пий же, дяче, я з тобою!

 

На Січ проміння сонця скоса

Багряно глянуло… перо

Хмарок, неначе листя стоси…

А сонця золоте цебро

З зеленим обрієм злилося,

І вечір голубі покоси

Поклав на стомлений Дніпро…

Спахнули вогнища в Січі, —

Там бубни б'ють в дзвінкі долоні…

В гаю замовкнули пташки.

І наче коні на припоні,

У берег б'ються байдаки…

 

XI

 

Мазепа — писар курінний,

Юнак лукавий і хоробрий.

Його життя розширив обрій

З життям безперестанний бій,

Щоб знявсь він птахом до зірок.

Та жаль, в Січі нема жінок.

Вперед! Любов'ю я горю,

І до народу, чий він син,

Чия в бою не схибить зброя.

Я ж українець, як і він,

Дитя Комуни світової,

Я партії своєї син

І син донецького я степу,

Що розірвав потали гать,

Я серцем хочу показать

Страшну трагедію Мазепи,

І в ній

в той час страшний незгоди

Трагедію мого народу:

Мазепа не осяг висот,

Куди ведуть життя ідеї…

В години зради і негод

Його програло лихо злеє

З землі омріяних свобод,

Як богом обраний народ

Прогнав в легенді Моїсея.

Любив Вкраїну він душею

І зрадником не був для неї.

А Карл Дванадцятий?!. Це — так,

Як Вашінгтонові французи

Допомагали. Аж ніяк

Це, мій товаришу і брате,

Не можна зрадою назвати.

І хай упав він в боротьбі

На злі, скривавлені дороги…

Цар православіє собі

Взяв за союзника страшного.

Церкви Мазепа будував,

А цар із дзвонів лив гармати, —

І цим, товаришу і брате,

Хребет Мазепі поламав.

І красеня зів'яли брови

Разом із серцем у Молдові.

Він серцем біль народу чув,

Що вдаль дивився крізь багнети.

І єзуїтом він не був, —

Це тільки вигадка поета.

І кров стікала на ріллю,

Стискалось коло вужче й вужче…

О Пушкін, я тебе люблю,

Та істину люблю це дужче!

Колись казав мені Коряк:

“Петро був волею прогреса”,

І розумів поет це так,

Що впав під кулею Дантеса,

Хоч Коряка він і не чув.

І не хотів це зрозуміти,

Петра вважаючи бандитом,

Що в нас кріпацтва вік завів

На радість злу багатіїв.

Коряк казав: “Що — ваш Мазепа!

Батурин бідний в нього був,

А у Петра був Пітер!.. Степом

Мазепа аж в Бендери гув,

Історії розбитий цепом”.

 

Я думав: “Як же Вашінгтон,

Коли був Лондон у англійців,

Що збагатилися від вівців

І задавали стіту тон!

Що із Нью-Йорком Вашінгтон,

З селом нещасним міг зробити

Проти гіганта з островів!..

І все ж гіганта він розбив,

Як вітер розбивав сердитий

Громади хвиль під радий спів,

Коли ламає саду віти!

Чого ж Мазепа не розбив

І не злетів він до висот?..

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозумів його він мрії…

Та й як він зрозуміти міг

На перехресті злих доріг,

Під ураганами негод!..

Бо помиляється й народ,

І гнеться, як від бур лозина,

Та не ламається з негод.

Прости мене, моя Вкраїно!

Тобі молюсь… Мене прости!

Мене ж бо породила ти,

Мені дала ти карі очі,

Й я бути виродком не хочу.

Ти у кривавих злих вітрах

Ішла, не маючи кордонів,

В глухих оголених степах

На люту радість царських тронів,

Не так, як Венгрія. В горах

Була її відпорна сила,

Хоч тьма і Венгрію давила,

Хоч предком був її Атілла.

Не досягли ми тих висот,

Що сяють іншим в морі слави…

Бо помиляється й народ,

Коли немає ще держави.

Неначе збите градом жито,

Були ми серед чорних піль…

Бо не могли іще робити

Централізованих зусиль,

Не панували в власній хаті,

Програвши з долею двобій,

Як росіяни в дні прокляті,

Коли їх полонив Батий.

 

В нас Академія була

У той далекий, дальній час,

Коли культура в нас цвіла,

І навіть німці вчились в нас.

А Мати-Січ! Ядро звитяг!

Іще Вольтер писав про неї,

Про малиновий слави стяг,

Що гордо маяв над землею,

Аж від Дунаю по Сиваш,

Щоб нам в віках не знать загину

І славив нашу Україну

Сам Сагайдак — Суворов наш.

Хіба це викреслиш? О ні!

Це — серце вирвати із болем

Із грудей власних, що гудуть

Од бур чуття… Ні, не забуть

Нам Войнаровського ніколи!

В Сибіру згас він, одстраждав

Під плач тайги і рев негоди…

Його Рилєєв оспівав,

Безсмертний син свого народу.

Судьбу поетову кандальну

Клянусь я оспівати теж

І смерть його на тлі пожеж…

Це буде пісня привітальна.

Про це кажу, щоб кожен знав.

Про “Малоросію печальну”

Й сам Пушкін теж колись писав

В своїй “Полтаві”. Наш Тарас,

Що батьком став навік для нас,

Не полюбив її, братове,

Хоч і у ній натхненне слово

Чеканне, наче кроків мідь.

Та і за що її любить!

“Донос на гетьмана-злодея

Царю Петру от Кочубея”?!

Бо бідний гетьман не “злодей”,

А Кочубей — це ж Кучук-бей,

Тому й такі його діла.

Батия кров у нім текла,

У голові, що вийшла з степу,

Що відрубав її Мазепа.

 

Ну, годі відступів. Пора!

Пора, товаришу і брате,

Коня крилатого сідлати,

Щоб знову лет його відчуть, —

І “з Богом”, як то кажуть, в путь!

 

XII

 

А час летів і днів підкови

Губив, як зорі — блиск в траву…

І Самойлович сумнобровий

Віддав Мазепі булаву,

І той узяв її з любов'ю.

Збудує він життя нове

І зійде на його вершини.

А крик гримить: “Нехай живе

Великий гетьман України!”

 

XIII

 

Так ось він, Київ, що йому

В Варшаві снився і в Криму,

Коли розлука з ним проклята

Дні обернула на тюрму,

Якою волею судьби,

Щоб знов любити і страждати,

Він попрощався без журби.

Тополі листячко лапате

І весняний каштанів сніг…

Ось чорнобривії дівчата

В вінках із квітів голубих

Попід зеленою горою

Ідуть шумливою юрбою.

І глянула не раз, не двічі

Одна із них Мазепі і вічі.

Він у червоному жупані,

Байдужий, наче кам'яний…

Він снить про зір з-під довгих вій,

Бо все віддав своїй Оксані,

Що десь, де сиві ковилі,

Заснула на чужій землі.

Там лиш вовків огненні очі,

Немов свічки, горять у тьмі,

Коли із неба зорі ночі

Шлють промені, як сни німі…

І дума він — о серця біг! —

Оксани очі серед них.

А сонце встане над травою,

Немов над маревом ріки…

Мазепо, тут вона з тобою,

Як помах білої руки,

Що проводжала в бурі бою

Чи на бенкет… Згадки, згадки

Течуть лазурною рікою.

Подібні до Дніпра-ріки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Красу він Києва відчув

І матір бачив на хвилину.

Та в Києві недовго був

І в Білу Церкву знов полинув.

У Кочубея гроші й слава,

Його життя, немов весна,

Й та, що любила Броніслава,

Вже Кочубеєва жона,

Вродлива жінка і лукава.

Мазепу жду в саду вона.

В кущах сіренький тьохка птах

І очі мружить з насолоди,

Там, де роса і прохолода…

І в срібнім сяйві з небозвода

Спить Біла Церква у садах.

Спить Кочубей, йому й не сниться

Про те, що за його вікном

Його красуня-молодиця

Тому, хто ніжний і мов криця,

Схилилась на плече чолом.

 

МАЗЕПА

 

О, дай на тебе надивиться,

Моя ти горлице ясна,

Колись була ти цар-дівиця,

Тепер татарина жона…

 

Горять зірки, мовчить алея,

То стала вічність, наче мить.

В обіймах гетьмана тремтить

Жона нащадка Кучук-бея,

А Кочубей, хильнувши, спить.

У сні він, мов дитина, хлипа,

Мов доля б'є його лиха.

А за вікном зітхає липа,

І Кочубеїха зітха.

 

КОЧУБЕЇХА

 

Буть треба далі од гріха,

Та це зробить мені несила.

Що я не мщу, а полюбила, —

Моя вже доленька така.

 

Ти пам'ятаєш Броніслава?..

І знов цілунки й тишина…

У Кочубея гроші й слава

Та ще й зрадливая жона.

Про щастя мріяла алея,

Де соловей, квітки й роса…

І день настав… У Кочубея

З'явилась дівчинка-краса.

Сидить господар-недотепа,

Не зводить з дівчинки очей.

Сміється радісно Мазепа,

Мовчить рогатий Кочубей.

А Кочубеїха (так треба, —

Не марно тьохкав соловей)

Від сивоусого Мазепи

Не може одвести очей.

В її уяві ніч… алея…

І незабутня та весна…

І до сумного Кочубея

Говорить з усміхом вона.

 

КОЧУБЕЇХА

 

Чого мовчиш?.. Твоя ж дитина.

А чи гадаєш, не твоя?..

 

І зашарілась, мов калина,

Од серенади солов'я.

 

КОЧУБЕЇХА

 

Вона на тебе схожа дуже,

А очі, очі, мов блакить.

Усе мовчиш, сердитий муже,

Хрещений батько ж не мовчить.

 

МАЗЕПА

 

Пощо мовчать, коли так ясно,

Як у дитини на душі.

Моя хрещениця прекрасна,

Як місяць у нічній тиші.

 

(До Кочубея)

 

І схожа так на тебе дуже,

Така ж смугленька, як і ти.

 

КОЧУБЕЇХА

 

Скажи хоч слово, любий муже!

 

КОЧУБЕЙ

 

До церкви треба скоро йти

І помолитись за Мотрону,

Щоб, як троянда, розцвіла

Вона у домі білім цьому

І, як тополенька, росла.

 

МАЗЕПА

 

Ну, що ж. До церкви вам дорога,

Мені ж державнії діла.

Я буду теж молитись богу,

Щоб Мотренька, як цвіт, цвіла,

Щоб не закрили світ їй тучі,

Не знала щоб нужди заков.

Не марно в ній тече жагуча

Татарсько-українська кров.

Кров степовая, не байдужа.

Здорові будьте! Я пішов!

 

І вийшов він, як тінь багряна,

З господи білої, мов вгруз

У день, мов явір у тумани…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А Кочубеїсі коханий

Все снився й снився. Довгий вус

Торкавсь до губ її гарячих,

І сад пахтів диханням руж…

Вона проснулась. Мотря плаче…

А поруч спить рогатий мужж.

 

Минали дні, минали роки,

Пливли, як в сонці та ріка.

Росла смуглява й синьоока

У Кочубеїхи дочка,

На батька схожа, особливо

Коли ще був він молодим.

Росла струнка, росла щаслива.

Щастило їй в житті у всім!

Росла, тополенька неначе

В киреї неба голубій,

Швидка, нервова і гаряча,

Як в спеку вітер степовий…

Ну та ж татарська, видно, вдача в неї,

Як у старого Кочубея,

І викликають мрій рої

Монгольські вилиці її…

Росла і виросла на диво

Така, як всі і не як всі,

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3398
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2409

Пошук на сайті: