Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3319
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2360
Не мовчазна й не говірлива,

Немов конвалія в росі.

Старий Мазепа все дивився

І надивитися не міг

У очі їй, немов молився

Лиш їй, забувши про святих.

 

Як золота зорі бандура,

Душа акорди струн бере…

І протяла стріла амура

Два серця — юне і старе.

Неначе блискавка сліпуча,

Пройшла крізь них не для біди,

І стиснулись вони жагуче,

Щоб битись разом назавжди.

Мазепу все, усе тривожить,

Він жити, жити поспіша.

О, як старий любити може,

Коли за обрій йде душа,

Неначе сонце, що заходить

Туди, де холод, тиша й мла,

Й землі востаннє з небозводу

Воно проміння посила…

 

Іще нема зорі заграви,

І коників змовкає хруст.

А сонечко цілує трави

Вогнем своїх кривавих уст…

І довго ще печаллю степу

Горить зоря… Так і Мазепа,

Старий, як осені мотив,

У Мотрі юність полюбив,

І груди рвуть йому зітхання.

Він знає, це — любов остання.

 

А Кочубеїха, як вир,

Зла на дочку і на Мазепу…

Її терзає любий звір,

І звір цей — ревнощі.

Не треба

Їй різких доказів. Все ясно.

До сліз закохана в Мазепу

Її дочка, як день, прекрасна.

 

КОЧУБЕЇХА (до Мотрі)

 

Забудь його, бо він старий,

Та ще й хрещений батько твій.

Ти молода, а він примара.

І юності старе — не пара.

 

МОТРЯ

 

Ні, пара! пара! Ти — примара,

Коли на нього кажеш це!

Чого гориш, як од пожару,

Коли уздриш його лице?!

 

Гадаєш, я не помічаю.

Мов мак, лице твоє цвіте…

Так знай же, я його кохаю.

Хрещений батько! Це — пусте,

Любов ніяких меж не знає.

Моє він сонце золоте.

Й я сонця іншого не знаю.

 

Од люті мати ломить руки,

З очей її пашить вогонь.

 

КОЧУБЕЇХА

 

Я прокляну тебе, гадюко,

Забудь його, забудь його!

 

Але для Мотрі перепони

Немає і не може бути.

Забуть Мазепу, щастя сон,

Це значить дихати забути.

 

Неначе буря у палаті,

Мов я із Мотрею кричу.

 

МОТРЯ

 

Як так, то будьте ви прокляті,

Я до Мазепи утечу!

Люблю його я щиро, чисто.

І він мене не улещав.

Я віддала йому намисто,

Щоб він про мене пам'ятав,

Щоб думав він, що я неначе

Злила з ним серденька вогонь,

Щоб відчував, як кров гаряча

Тече із жил моїх в його…

 

На Білу Церкву світять зорі,

І лист тополі шелестить.

Замкнули Мотрю у коморі.

Заснуло все. Вона ж не спить.

Для нього все вона забула,

А у саду кипить весна…

І Мотря привидом майнула

В траву з високого вікна.

 

Хіба для неї перепони

Старої матері прокльони

І навіть бог, що як блакить…

Вона біжить повз вишні й клени,

У палац гетьмана біжить…

А серце б'ється так шалено,

І кров у жилах так горить…

Буть тільки з ним! І більш не треба

Нічого їй. Буть тільки з ним!

І от вона уже в Мазепи,

В його покої голубім.

 

МАЗЕПА

 

Як ти прийшла, моя кохана,

Як ти могла таке зробить?

Як серце у твого гетьмана

У грудях стогне і болить!

Що скажуть люди?! Як це можна?

Втекти до мене од батьків!

Горить душа моя тривожна,

Мене лякає божий гнів

І людський суд. Моя хрещена!

Та людям мук моїх не знать.

О, як хотів би “наречена”

При всіх на тебе я сказать.

Твоїх батьків я ублагаю

Вогнем моїх пекучих сліз.

 

І гетьман в сад, що все зітхає,

Мотрону на руках поніс.

Несе, а горе скалить ікла,

І серце крає меч біди…

Ось Мотря вирвалась і зникла

З очей, неначе назавжди.

 

Вона гарячим вітром степу

Помчала й зникла у кущах.

І наче зорі, у Мазепи

Мотрони очі у очах…

 

В тиші палат журба безкрая,

Десь плаче Мотря, вся в сльозах…

А Кочубеїха благає

Свого татарина, на жах

Йому й собі, — вся гнів і крик, —

За Мотрю, зганьблену навік,

І потай дума сумовито:

“І за мою любов розбиту,

За все Мазепі відплати!”

 

КОЧУБЕЇХА

 

Втекти від нас! Його це чари!

Як серце рветься од тривог!

Ніколи їм не були в парі,

Цього не хочуть церква й бог.

 

Як не блага він, не ворожить,

Закляттям загубивши лік,

Та за дружину буть не може

Йому хрещениця повік.

Та ще він зрадник. Чорні мрії

В душі од всіх охороня

І проти матері-Росії

Готує тайно повстання.

 

Я знаю все. Пиши Петрові,

Пиши, покіль ми ще живі,

А то настануть дні грозові,

І ми потонемо в крові…

 

Й хтозна, чи виринемо потім,

Бо вся Вкраїна — збройний стан.

Буть швидко вибуху. Це — злодій,

Це супостат, а не гетьман.

 

Петрові будем ми в пригоді,

Й він не забуде нас. Пиши.

І пише Кочубей: “…він злодій…”

Лиш Мотря плаче у тиші…

 

XIV

 

Кто при звездах и при луне

Так поздно скачет на коне?

О. Пушкін

 

У сяйві зоряних огнів

Кого це кінь шаленим скоком

Несе на північ, в даль степів?..

Це красень Іскра, що любив

Над зорі Мотрю синьооку

І тільки нею в мріях жив.

Він нею жив. Ночей немало

Не спав од дум, що, як ріка,

Йому всю душу заливали…

А Мотря тільки кепкувала

З закоханого юнака.

Хоч трохи, може, й жалкувала.

Та що ж, знать, бог так захотів,

Що чорні брови проміняла

Вона на злами сивих брів,

І гетьмана рабою стала.

Як жар, у жилах юна кров…

Летить козак удаль досвітну…

Його ненависть і любов

Женуть на північ непривітну…

Так. Перед ним мета одна,

Це — жало видерти зміїне

З зрадливих уст! Не знають сна

В нім лють на гетьмана страшна

Й любов до Мотрі й України.

Біжить назустріч далина,

Що ледь світає над землею…

А серце сеє — журби мара…

Летить з доносом Кочубея

Полковник Іскра до Петра.

 

Цар не повірив в діло злеє,

Не скинув ще довіри пут.

Віддав він Іскру й Кочубея

Мазепі на суворий суд.

 

І от. Шумить майдан широкий

Од розхвильованих людей…

А біля плахи сумноокий

В сорочці довгій Кочубей.

Усе в зловісних фарбах тоне,

Для нього даль вже нежива…

І коло ніг його холоне

Кривава Іскри голова.

 

Кат одрубав її… На жертву

Пішов юнак, а міг би жить…

І очі холодно і мертво

В холодну дивляться блакить…

 

Над батьком Мотрі небо хмуре…

Дочка десь плаче у юрбі,

І, наче траурна бандура,

Ридають далі голубі…

 

Так світло й легко над землею,

А на землі в сльозах любов.

І на сорочці Кочубея

Горить багряно Іскри кров…

 

“Держіть її! Держіть!” Юрбою,

Немов потоком, хтось пливе…

Обличчя, наче неживе,

І очі з чорною журбою

 

У простір дивляться… “Держіть!”

То Кочубеїха… Не в силі

Страшного горя пережить.

За грані волі в ній, як хвилі,

Душі розхлюпалась блакить…

“Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!..”

 

Любило так це серце щире…

Кому ж його любов жива?

На шию впав удар сокири,

І покотилась голова

По ешафоту і землею…

 

Красиві зайві тут слова.

Така вже доля Кочубея…

Там десь прозорий хорів спів…

А він лежить, мов небо лине…

Він теж по-своєму любив

Свою нещасну Україну.

 

А Кочубеїха! Вона

З наказу гетьмана Мазепи

Худа, розпатлана й страшна

Мчить за конем широким степом…

Вона біжить, а кінь — все швидше

З хвостом нап'ятим, як струна,

Летить, копитом б'є в обличчя

Нещасну страдницю… Одна

В широкім і безжальнім полі

На жертву і коневі й долі

Катами віддана вона.

 

Ремні їй вгризлись туго в руки.

Вона ж не розуміє муки,

Співає щось і об грудки

Грудьми все б'ється…

Тіло рветься,

Земля оголює кістки

Од м'яса їй… Вона ж сміється…

Аж доки… Доки лиш кістяк

Пропав, де в житі квітне мак.

У хмарку місяць загорнувся,

В траву лив сльози золоті…

А кінь додому повернувся

З ремня огризком на хвості…

 

Так важко дихав чорногривий,

Неначе гору поборов…

І довго конюх буркітливий

Стирав з хвоста засохлу кров.

 

XV

 

Іще в Січі, о даль моя,

Ховаючи таємні мрії,

Йван зненавидив Палія

За те, що він любив Росію.

А скільки в нім таємних мрій,

Що він беріг в ім'я любові

До України, боже мій!

Тепер полковником Палій

На правім березі Дніпровім.

 

“Літа, літа… Промчали ви…

Невже рабом і я загину?”…

А довгі руки із Москви

Все обіймають Україну…

 

“Ні, лобом не розбить бетону

Й сказать, де наші, де чужі,

Коли стрілецькі гарнізони

У кожнім місті, як ножі!..”

 

Так думав він, а кінь копитом

Простори рве і землю б'є

Під вітром злякано-сердитим…

Земля моя, життя моє!

 

Іван Степанович старіє,

Для нього це не новина.

Його волосся й давні мрії

Вже вкрила років сивина…

 

“Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!

Тобі дорога вся ясна.

Мені ж…” І гетьман шаленіє,

А в серці ненависть одна.

В його очах горить багряно

Якийсь огонь… “Пора, пора!..”

А кінь летить у морі трав,

Нема кінця і краю степу.

Од мрій не звільниться Мазепа…

Він Кочубеїху згадав…

В траві копита б'ють не лунко,

Земля вже скоро буде в тьмі…

Згадав Мазепа поцілунки

І шепіт пристрасний у тьмі…

 

“Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…

І так шумить гаряча кров… —

Йому шепоче молодиха. —

 

Од всіх ховаєм ми любов.

Це — гріх, мій гетьмане коханий,

Це гріх великий, о повір! —

Шепочуть повні губи п'яно:

— Мій сивоусий богатир!..”

 

Давно, давно… Дочка у неї,

Смуглява Мотря… Чи ж його?..

Ах, ніч! Та ніч у зір інеї

І щастя повного вогонь!..

 

Минулих днів далекі тіні

Ніяк не тонуть в років млі…

Те щастя — айстри в дні осінні,

Що запізнились на землі.

 

А серце ниє… В вухах дзвін,

Мов од копит, що б'ють нестримно.

І на душі так дико й димно…

Хрещений батько Мотрі він.

 

Знов, як раніш, всі в зорях ночі,

Останні, може, у житті…

Йому все сняться владні очі,

Мотрони очі золоті…

 

А роки мчать кудись шалено,

За силуетом силует…

Він кличе Палія Семена.

І от шумить уже бенкет…

Зір Палія за мури лине…

А брови — крил орлиних змах…

Сидить вся в золоті старшина.

В багрянім бархаті, в шовках…

Палій між нею, наче цвях:

“Тут зрадою і кров'ю віє”.

Думок не глушить чарок дзвін.

За те, що любить він Росію,

Його не люблять, знає він.

“Росія — щит наш од негод.

Незборний з нею наш народ.

А од старшини лиш халепа”.

Так дума він… І, як сова,

На нього дивиться Мазепа

Й вина у чарку підлива.

Він з Палія не зводить віч,

У них щось темне і вороже.

Він сивий весь, як та, що в ніч

Літа, а вдень літать не може.

Одного помаху руки

Було достатньо і немало.

На знак цей дужі сердюки

Біля Семена грізно стали…

 

“В'яжіть його!” І от Палій

У путах весь, блідий, блідий…

“Невже кінець?.. От так халепа!..”

“Він зрадник!” — вигукнув Мазепа.

 

XVI

 

Туман у серці і кругом,

Як дим мутний на полі бою…

Стоїть Палій перед Петром.

Горять докором і журбою

Семена очі… В них любов

Злилася з гнівом невимовним,

Що то спахне, то згасне знов…

Стоїть перед Петром безмовним

Семен… Вкраїни береги

Далеко десь одтуманіли…

“Дай сил мені, о краю милий!”

Але залізом ланцюги, —

Яка ганьба, і мука, й жах! —

Глузливо дзвонять на ногах…

 

Тюрма… Далеко ще до ранку.

Ось перервав Петро мовчанку.

“Так це така любов твоя!..

Пошук на сайті: