Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3319
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2360
На милість не зміню я гнів!..

Мазепі тільки й вірю я,

Найкращому з моїх братів…”

Петро на ліжкові сидів,

А вищий був за Палія.

“Тобі прощенія не знать.

Готуйсь до кари, сучий сину!

Хотів навіки одірвать

Ти від Росії Україну…

Загинеш ти, як хижий звір!” —

Не давши вимовить і слова,

Петро, од люті весь багровий,

Пішов. І от його нема.

Кайдани… Туга і тюрма…

Крізь грати зір огні вишневі,

Як скорбні думи Палієві…

“Там сонце світить на ріллю,

На квіти і людей обличчя…

Я Україну так люблю,

Її простори бунтівничі,

Її тополі і зірки…

О, краю мій, моє ти небо!

Якби я довгі жив віки,

Не надивився б я на тебе!..

Я все дивився б на траву,

Що переливно вітер хилить…

Для тебе тільки я й живу,

Моя ти Україно мила!

Хоч перед смертю надивлюсь

На тебе, краю мій коханий,

Душі очима, мила Русь,

Мій Київ, сонцем осіянний!

Ти, в синь здіймаючи свій спів,

На зло ворожої стихії

Став матір'ю всіх городів

Непереможної Росії.

Хай славою синів жива

Не ображається Москва,

Чий крок в світах гримить залізно,

Щоб славить у віках вітчизну.

 

У дружбі, наче сталь єдина,

Живуть Росія й Україна.

Вони — це слави світла рать,

Що стереже простори милі,

І вже ніякій в світі силі

Єднання їх не розірвать.

Не раз вони в вітрах загину

Лили червонеє вино…

Тому й люблю тебе, Вкраїно,

Що ти й Росія — це одно!”

І ці думки у тьмі й тиші,

Як пісня, ллються із душі.

 

XVII

 

Палій на каторзі. Несила

Йому дивитись на сніги.

І м'ясо до кісток проїли

Йому іржаві ланцюги.

Поміж дерев виття звірине,

Сичить поземка, як змія…

А десь далеко Україна

Садами кличе Палія,

Там, де зеленою юрбою

Тополі зводяться увись,

І над Дніпровою водою

Крильми дві чайки обнялись…

 

В його хатині стогне лихо.

Там тільки сльози й тишина…

І у зажурі Паліїха

Сидить край синього вікна.

 

До бою твоє серце звичне,

Але чому ти був такий,

Петром брутально і цинічно

Утилізований, Палій?..

З релігії, неначе з водки,

Ти кату ноги цілував…

Не міг ти бути Полуботком,

Що за Вкраїну кров пролляв.

Віддав за неї серце щире,

Та не пішов на чорну гру,

Й під гострим вилиском сокири

Не покорився він Петру.

 

За те, що грав ти і програвся,

Бо виграв лиш Петро лихий,

А ти у монастир подався

Свої замолювать гріхи.

Чи ж замолив? Бо Україну,

Не ту Вкраїну бачив ти.

Од мрій твоїх, козачий сину,

Лишилися одні хрести.

 

XVIII

 

Мазепа дума, як на крицю

Знайти ще дужчу силу — гнів…

Щоб будувать свою столицю,

Петро все просить козаків.

 

Вони в болоті там втопають,

Ллючи в Неву і піт, і кров,

І на кістках їх виростають

Гранітні велетні будов…

 

Петру ж все мало… Ще, Мазепо!

Все ще і ще… Прокляте “ще”

Терзає серце без потреби,

І серце, як вогонь, пече…

І йдуть на північ діти півдня

Й своє офірують життя,

Ідуть під спів прощальний півня

Без вороття, без вороття…

 

“Ну, як йому заткнути пельку?” —

Мазепа дума. Пелька ж та

Все ширше зуби розгорта

Й ковта чуби, шлики, петельки —

І вже назад не поверта.

 

XIX

 

А небо дихає грозою

Над синім вилиском штика…

То Карл Дванадцятий до бою

Петра з фіордів заклика.

 

Відважний лицар опівночі

Полки хоробрі ізбирав…

Петро ж іти туди не хоче,

І швед рушає не Петра…

 

Та не шляхом Наполеона

Йде завойовник молодий…

Зіткнулися в грозі два трона…

Хто переможе?.. Буде бій!..

 

І не один. Вкраїна сниться,

Вікінгу сниться вся в садах…

Мазепа жде його, і криця —

Петро розсиплеться у прах.

 

Лиш треба здвоєно ударить

Його у точку, ще й одну!..

І загудуть кругом пожари,

І шведи виграють війну.

 

Шматочок ласий Україна.

Так дума Карл — напівдитина,

Що раз уже Петра розбив

Біля балтійських берегів.

 

XX

 

Не для бенкету, не параду,

Відкривши таємниці тьму,

Мазепа скликав на нараду

Старшину, віддану йому.

 

МАЗЕПА

 

Панове, вже прийшла година

В кривавій величі своїй.

А чи готові за Вкраїну

Ви всі іти на смертний бій?

За нашу націю нещасну,

Що лиха випила до дна.

Щоб путь її була прекрасна

І стала вільною вона?

 

СТАРШИНА

 

Готові! Ми давно готові!

Веди нас, батьку! І шаблі,

Неначе блискавки грозові,

Немов огненні жала злі,

Повітря разом розітнули

В покої гетьмана… “Веди!

Щоб нашу вольність нам вернули,

Маєтки наші і сади!”

 

ОДИН ІЗ ЗМОВНИКІВ

 

Але де візьмем збройну силу,

Щоб нас Петро не поламав,

Неначе хмиз?

 

ЩЕ ОДИН

 

Нас мало. Їх же… Я сказав…

 

МАЗЕПА

 

Цього не бійтесь. Це — нічого.

Нам Карл Дванадцятий — помога.

Звичайно, на за наші очі

Нам буде Карл допомагать.

Загарбать він Вкраїну хоче, —

І це нам треба добре знать.

Далеко Швеція. Ми потім

Її розіб'ємо ярмо.

Це не Росія, що так близько.

Та й січове хоробре військо

У нас в руках. В нас козир є.

Хай перше Карл Петра поб'є.

Й йому, ослаблому, ми будем,

Мой братове, добрі люди,

Козацьку волю диктувать.

Про це нам треба пам'ятать.

 

І повні ненависті й шалу,

Вони розходитися стали

В передчутті страшних негод.

Та ні словечка не сказали

На цій нараді про народ,

Немов його й не існувало.

Тож знай, жупанство малинове,

Народ останнє скаже слово!

 

XXI

 

Як Палія любила Січ,

І як його ще й зараз любить…

Коли він кине грізний клич,

Вони підставлять смерті груди

І ринуть бурею за ним

Крізь канонади лютий дим…

Він бачить бронзові обличчя

Своїх братів по боротьбі

За Україну й славу Січі…

В журбі чоло він нахиляє,

А за вікном тайга ридає,

І в тундрі голос її лине…

Ні, то ридає Україна

У горі-розпачі німім

За сином зрадженим своїм.

Як довго лине ніч зимова,

З морозу все вікно рябе…

Щоб виправдать йому себе,

Петро не дав сказать ні слова.

І в дерев'яному бараці

Снуються думи про того,

Хто застромив ножа вогонь

У вірне серце небораці

В жахній зрадливості своїй.

І гнівно думає Палій:

“Я відплачу йому, собаці!

І буде, як завжди, незмінно

Росії вірна Україна!

Одна в нас правда і могуть,

Як і одна в майбутнє путь!”

 

Кривив Петро вуста вишневі…

Він же не вірив Палієві…

І от, нарешті, зрозумів

(У серці невимовний гнів).

Що, як довірливу дитину,

Його Мазепа обдурив.

 

XXII

 

Вже Карл Дванадцятий кордони

В пихатій величі пройшов…

Пора, пора набить патрони,

Пролить нападників злу кров!

Там, там, до Ворскли, до ріки

Іде юнак в царя короні.

Титан із золота в броні

І йдуть прославлені, швидкі

По манію його руки

По всій, по всій та оболоні,

Блакитні Швеції полки.

Їх запорожців стріли лави

Тих, що Мазепа сивий вів…

Музика грала, крики “слава”

Й різнокольорових прапорів

На вітрі гомін… Як у сні…

 

І от під мурами Полтави

Полки спинилися, міцні

В своїй злютованості грізній,

На горе Матері-вітчизні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За штурмом штурм… Але Полтава,

Так, як стояла, і стоїть…

Пожеж все ширшає заграва,

В диму затьмарилась блакить…

І лицарі чубаті степу

Полтавських досягти висот

Ніяк не можуть, бо Мазепу

Прокляв, як зрадника, народ

Й на нього свій обрушив гнів

За те, що шведів він привів,

Що віддає, достойний згину,

Їм на поталу Україну…

Лютує Карл і по намету

Нервово ходить без кінця…

Не можуть шведськії багнети

Зломить народного бійця,

Що встав за віру православну,

За рідну землю і церкви,

Щоб записать сторінку славну

В єднанні Києва й Москви

В скрижалі пам'яті людської,

Й проти чужинців став стіною.

Одна надія в них на Бога,

Щоб захистить своє добро…

Полтаві йде на допомогу

З полками юними Петро —

Вість принесла розвідка степу.

І хмуро дивиться Мазепа,

І довгі вуса, наче кіт,

Гризе він у безсилій люті.

Ні! Не зламать Петра могуті!

Передчуває він, і піт,

Смертельний піт, воложить скроні…

Й стоять напоготові коні.

Згадав він Мотрину любов,

Солодку, незрадливу, чисту,

І мацає її намисто

На шиї зморщеній ізнов…

Згадав сокири блиск іскристий,

На пласі Кочубея кров

І на сорочці його білій…

Згадки туманять часу хвилі,

Та у згадках чи є потреба

Час не такий тепер наспів.

Як з Палієм, Петра Мазепа

І з Кочубеєм обдурив.

“Палій, Палій… Злі хуртовини

Тепер ти слухаєш в тайзі

Далеко десь на Україні,

Неначе пес “на ланцюзі”.

А стрілянина все лунає,

Й Петра Мазепа проклинає,

Як той його. Він ще не знав:

Його в церквах Петро прокляв,

І вся Вкраїна проклинає.

Якби він знав, якби ж він знав!

 

КАРЛ (Мазепі)

 

Ти обіцяв алмазні гори,

Мій бідний спільнику, і я

Повірив, як у блиск Аврори,

Як в пісню-казку солов'я,

Що нас зустріне Україна,

Як дорогих братів своїх…

А що ми бачимо?! Звірина

Ненависть стріла нас. Батіг

Та штик допомогти не зможуть

Без ласки братньої тепла.

І все це так мене тривожить…

Да. Кепські нашії діла.

Допоможи нам, правий Боже,

Охорони од кривди й зла

В країні, де усе вороже!

 

МАЗЕПА

 

Хто знає все, той все уміє.

На Бога лиш одна надія.

Могутній він в своїх ділах

Там, де людина тільки прах,

Пушинка у його руках.

На Бога лиш одна надія.

 

І Карл наметом знову ходить,

А думкою далеко бродить

Там, між озер і скель стрімких,

Що з малих літ так любить їх…

 

КАРЛ

 

Я бив Петра. Він знає добре,

Та і не дуже він хоробрий,

Бо з Нарви так од нас тікав,

Що у медаль на сміх попав.

Але тепер вже інша справа.

Навчена вже його орава,

Та так навчена, що ого!

Чи я, чи він, о духи злі!

Удвох нам тісно на землі.

 

XXIII

 

И грянул бой, полтавский бой

О. Пушкін

 

В залізне коло круг Полтави

Упав тугий удар ядра

І стежку проробив криваву…

В жаданні смерті або слави

То підійшли полки Петра.

Як попіл той, літають гави,

Когось кляне їх чорна рать.

І трупи покотом лежать

В крові під мурами Полтави…

Але живі іще стоять,

Але серця в живих ще б'ються!..

Вони над ядрами сміються…

Живих ще треба подолать!

Зійшлись дві армії. Одна

Покрита славою у битвах.

А друга юна та міцна,

Як сталь, що кута у молитвах…

Неначе тятива туга,

Вона напружилась для вдару…

В крові ковзається нога,

І очі сліпнуть од пожару,

Що в небо посилає хмари

І тут, і там, і тут, і там

З гарматним димом наполам.

 

Як б'ються шведи вперто, люто!..

Та земляні міцні редути

Їх не пускають і вогнем

Січуть, січуть невідборимо,

Неначе богатир мечем!..

“Невже пролине слава мимо!” —

так думав Карл у колі тих,

що з ним пройшли важкі дороги

для смерті чи для перемоги.

Гримить загрозливе “ура”,

То наплива, по відпливає…

І смерть круг Карла і Петра

На крилах огнених літає.

Ось підморгнула! “Ну, пора!”

Скривила те, що звалось губи…

Й лишив круг Карла купу трупів

Удар розпечений ядра…

Й од його страшного жала

Земля неначе застогнала,

А з нею й Карл, що тінню впав,

Де, на поживу тліну й гав,

Його соратникі лежали…

Але недовго він лежав, —

Його фатерські дужі руки

Під невгамовні бою звуки

Зняли під неба димні брами,

Як стяг кривавий над полками…

Й ті, що хитнулися назад,

Пошук на сайті: