Та зачепив мене він не як-небудь, а за грішне тільце, і так сіпонув, що крючок угруз по саму голівку.
З плачем я йшов з товаришем без штанців, а він, — бо йому було жалко рвати волосні, — так і вів мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпіння подарував йому Дінець.
Уже знайомий нам вічно молодий і рум'яний фельдшер Трохим Іванович, побачивши нас на порозі прийомної, з усмішкою сказав моєму невільному кату: «Що? Бубиря спіймав?!»
І почав орудувати біля мене якоюсь блискучою металевою вроді ложечкою.
Я страшенно кричав, а Трохим Іванович мене побатьківськи заспокоював: «Нічого, синок! Нічого!..»
І нарешті з кров'ю він витяг проклятого крючка і переможно, з доброю усмішкою показав мені.
Товариш мій, як дуже бережлива і скупа людина, попросив крючка, що побував у мені, у Трохима Івановича, і той віддав його йому: «Тільки більше не лови таких бубирів». Так я побув у ролі гіршій, ніж дід Щукар у Шолохова.
XIV.
Коли ми жили в Воронежі (вулиця Дворянська… Пам'ятники Нікітіну й Петру Першому, м'який передвесняний сніг… Бої навкулачки), я там замість «Дай кавуна!» навчився говорити «Дай арбуза» або замість «Так що» — «Дык што», а приїхали на село, хлопці сміялися з моєї російської вимови, як у Воронежі сміялися з української.
Мати закрутила своїми комерційними фантазіями голови дідусеві й бабусі. Чомусь їй здавалося, що в Третій Роті буде великий попит на кольорові китайські віяла з паперу.
Дідусь продав усе що міг, накупив кілька скринь тих нещасних китайських віял, і ми переїхали з Воронежа в Третю Роту.
Звичайно, дідусь «прогорів».
Ніхто віял у нас не купував, і ми почали бідувати.
За те, що ми в середу й п'ятницю іноді їли скоромне, волоські діти, бігаючи повз наших вікон, кричали:
— Жиди-молоко!
— Жиди-молоко! А я їм кричав:
— А волохи-дуки, поїли гадюки.
А ми кажем: «Дайте нам!» Вони кажуть: «Мало й нам!»
Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволіла, коли узнала, що мій татко — алкоголік і мати за ним дуже бідує. А тепер вона це побачила на власні очі. Вона не витримала, і її розбив параліч. А їй же було тільки п'ятдесят років. Її матір, уже Надія, померла 110 років у Харкові.
Бідна моя бабуся!
Як я каявся, що помучив її своїми настирливими проханнями: «Расскажи сказку!»
Вона, стомлена після денних турбот, покірна й тиха, лежить на долівці, їй хочеться спати, вона позіхає й хрестить рота, а я все мучу її своїм: «Бабушка, расскажи сказку!»
І вона ніколи мені не відмовляла.
Її улюблений син Костя цілувався з своєю дівчиною на призьбі під вікном, за яким лежала на столі жовта й навіки вже спокійна бабуся.
А потім на обличчі бабусі з'явилися зелені плями, і в кімнаті солодко й душно запахло мертвим тілом, що почало розкладатись.
Приїхав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срібних гудзиків на його чорній шинелі.
Він працював кондуктором на залізниці.
А дядя Ваня (Ванюша, що читав мені казку про Івана-богатиря, — які грозові образи пролітали в моїй голові!) невтішно плакав, весь опухлий од сліз. Він найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю.
Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищі під вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навіки заснув мій дідусь Соссюр, де потім заснули таким же сном, сном вічності, й мій татко, і братик Коля, і бабуся, рідна й мила моя бабуся, Віра Іванівна, що була моєю духовною матір'ю.
Але про це потім.
Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий і дуже сильний (потім, коли він уже юнаком працював слюсарем у харківському паровозному депо, Балашовський вокзал, — то хрестився двопудовими гирями).
Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня ніс воду, а я йшов «за кампанію» або, як-то кажуть: «Кобила за ділом, а лоша—без діла»), до нас підійшла юрба волоських хлопчиків, і почали задиратися до Вані, підступаючи а усіх боків до нас:
— Да-ші? Да-ші? А Ваня їм:
— А що? А що?..
Вони, особливо волошенята, довго підбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав і тільки грізно дивився на них.
Тоді вони випустили на Ваню їхнього найхоробрішого і найдужчого.
Перед Ванею став маленький «ухарь-купець», у плисовій курточці і таких же штанях і блискучих чобітках.
Руки в боки, він стояв перед Ванею, як золотий і задиристий півник, готовий до бою.
Ваня опустив важкі відра і відчепив від них коромисло.
Я тільки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тій куряві, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотіння, ударів і хекання.
Потім курява розвіялась, і я побачив… одного Ваню з коромислом.
Волошенят не було.
Тільки десь я почув плаксивий крик: «Оy ши пий цой да!», «Оy ой спуни луй нене!»
Ваня знову зачепив відра за коромисло, і ми пішли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Вані, мого справжнього, а не в казці, Івана-богатиря.
XV.
Ми переїхали жити в село Чорногорівку, в кілометрах восьми від Званівки, де жила бабуся.
Одного разу вона посварилася з своєю дочкою і вирішила пішки піти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тільки до Радивонівки, що була між Званівкою і Чорногорівкою.
Бабуся помолилась своєму улюбленому святому (здається, Миколі-угоднику), щоб він допоміг їй зустріти таку людину, яка знає дорогу до мого батька і проводить її до нього.
Бабуся була релігійна фанатичка.
І от якась могутня і владна сила потягла мене в поле.
Я біжу по чорній й пахучій ріллі (спробуй по ній побігти, дядьки тобі за це ребра поламають).
Біжу і біжу все по прямій лінії, навпростець до Радивонівки, а теплий квітневий вітер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку.
Добігаю до греблі через Бахмутку і бачу: з Радивонівки іде моя бабуся.
Я взяв її за руку і привів до батька.
Я дуже любив свого братика Олега і часто брав його собі на плечі і ходив з ним гуляти в поле за село.
Але ходив не по ріллі.
І от Олежик захворів на віспу.
Перед тим йому зробили прищеплення віспи, але передтермін був короткий, і Олежик захворів.
Він лежав весь у виразках, опухлий і терплячий. Віспинок він не роздирав нігтями, хоч йому жахливо свербіло і мучило його.
Раз він попросив у мене напитися води. На табуретці стояв майже повний стакан. Я дав його братикові.
Він, не одриваючи губ од стакана, випив і гірко скривився:
— Кисло!
В стакані був уксус.
Я подумав, що отруїв братика, і серце моє захололо від жаху.
Але все обійшлося благополучно.
Мені було вже дванадцять років.
Село було дике і страшне.
Один бідняк украв у однієї жінки кофту і півпляшки горілки, і їх викопали з землі, куди він їх заховав.
Як страшно його били! Лопатою, її округлим і широким гостряком йому розрубали голову, і він лежав весь закривавлений і плескатий… Його товкли ногами, били важкими чобітьми в боки і в обличчя, а він тільки тяжко стогнав та охкав… А потім мертво замовк.
Я, щоб допомогти батькові, носив сільську (з правління) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкінечності.
Тоді мене в полі заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полі, і панічно метався по дорозі, коли наді мною грім багряно розривав грізні хмари…
А потім гроза проходила, і сонце заливало мою душу.
У поміщика ми, маленькі хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусінь з дерев і обрізали сухі гілочки ножицями на довгій палиці.
Поміщик, низенький, гостроносий і пихатий, іноді сходив з гори своєї величі і розмовляв з нами. Він питав мене про батька.
Я сказав йому, що мій батько не тільки писарем може бути, що він працював і будівничим, і маркшейдером, що він знає всі закони напам'ять, який номер і од якого числа. А поміщик, похитуючись переді мною на носках своїх лакованих чобіт, процідив крізь зуби:
— Видно сову по полету, какова она.
Я мовчав.
Що я міг сказати цьому пустоголовому виродку, коли він мені не вірив.
І от почалася холера.
В селі запахло дезинфекцією, білі плями вапна були розляпані скрізь.
Куркулі повели агітацію, що лікарі й ті, хто їм допомагає, отруюють народ.
Особливо один куркуль, що за щось по-звірячому ненавидів батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою і роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворіти цією страшною хворобою.