Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала мені язика, і я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбі.
Вона розплакалася і побігла жалітися батькові.
І от вибігав цей розлючений і бородатий бугай і женеться за мною.
Я біжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене мліють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, і земля хитається піді мною…
Але куркуль мене не наздогнав…
Якось він показував своїх коней управителеві економії (Кам'янський зрошувальний участок). Той у білому костюмі й такій же шляпі приїхав у фаетоні з дружиною.
Важко з нього виліз і, заклавши руки за спину, гладкий і мовчазний, дивився, як куркуль перед ним і біднотою, що зійшлась подивитись, хизувався своїми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкірою баскими кіньми.
Дивився управитель, дивились люди, але очі у них дивились по-різному.
В управителя в очах — панська поблажливість, а в людей — сум і гнів…
Раз я пішов на подвір'я нашого сусіди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, і я з ним по-дитячому дружив.
Я стояв у дворі, а він недалеко від мене розкрутив у себе над головою кийка, а він вирвався з його рук…
Я інстинктивно нахилив голову, і смерть страшно джикнула наді мною… А сусідня, з іншого боку, дівчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем і чорними бровами.
Я любив її.
Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса на травах у зорі, як тьохкання соловейка в кущах, коли віє солодкий вітер світання.
Потім, коли я вже вчився в сільськогосподарській школі при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрічав її, коли чергував на фермі, а вона там працювала, і потім мене чарувала її горда краса.
Але я їй нічого і не сказав.
XVI.
У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна.
Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років.
Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем.
І це для мене було таке щастя, таке щастя!
Коли нам задавали уроки, наприклад, по історії «от сюда — до сюда», то мене не задовольняло читати «до сюда», а я читав далі. Мене цікавило, що далі… Взагалі я дуже багато чиїав маленьким.
Я вже полюбив бронзові образи «Іліади», «Одіссеї» 1, плакав над «Кубком Шіллера», захоплювався Зейдліцом і Уландом2 у перекладах Жуковського і Лєрмонтова, ну і, звичайно, заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка.
Казки Пушкіна мене чарували, як і «Демон» Лєрмонтова, і це поряд із «сищиком» і «Пещерою Лейхтвейса» та «Индейскими вождями»…
Тільки ясно, що в моїй голові цієї мішанини, що я запоєм ковтав, не було.
Мов якась чарівна рука все дбайливо і ніжно розкладала в моїй душі по поличках, а непотріб викидала, і моя душа все росла, росла, і її крила поволі обростали орлиним пір'ям, крила знань і фантазії.
У нас у школі раз на тиждень був спільний урок співів, які нам викладав (теорію і практику) завідуватель школи Василь Мефодійович Крючко. На цьому уроці завжди були присутні учні 3-го, 4-го, 5-го відділень.
Ми часто співали патріотичних пісень і особливо:
Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце для народа бьется!
Там, у цій пісні, е слова:
Пока люди все на свете превратятся в гномов!
Василь Мефодійович спитав, звертаючись до учнів усіх трьох відділень (я тоді був у третьому):
— Кто мне скажет, что такое гномы?
Всі мовчали.
Тоді я підняв руку.
— Ну, Сосюра! Я сказав:
— Карлик.
А вже в четвертому відділенні, коли Василь Мефодійович біля дошки довів другий випадок рівності трикутників, задаючи на урок на другий день, він раптом спитав:
— А кто мне сейчас докажет эту теорему?
Всі мовчали.
Тоді я простяг руку.
— Ну, Сосюра!
Я вийшов із-за парти і слово в слово, як Василь Мефодійович, довів теорему.
Він казав учням про мене: «Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут».
А я дійсно іноді задавав йому запитання, тільки у Василя Мефодійовича вуха в'янули не від сорому за мене, а за себе. Бо він не міг відповісти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирічним хлопчиком питав у неї: «Почему Бог создал человека таким непрочным?»
Вані вже не було. І я сам носив воду додому.
Але у нас не було бичовки.
Мені соромно просити бичовки у людей, і я зимою на льоду, що наплыв і замерз од розлитої води, в маминій теплій кофтині й великих на мене батькових чоботях стою біля колодязя і мовчки мерзну.
І от підходить гладка і рум'яна тепло одягнена багатійка. Вона дивиться на мене і, співчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:
— Бідна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посиніли!
Витягла воду й пішла.
А ось підходить бідна жінка.
Вона мовчки витягне води, спершу наллє мені, а потім собі й піде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жінка-тру жениця з великої літери.
А таких мільйони.
Потім уже, на фронтах громадянської війни, ми йдемо, після тифу, в обозі, худі, виснажені, жовті й голодні.
Йдемо через село.
А біля воріт стоять гладкі куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, співчутливо хитають своїми свинячими головами.
А хліба дадуть?
— Давай білизну!
А де її візьмеш тоді, білизну, коли ми її давно проміняли на хліб.
А бідна жінка мовчки винесе нам з останнього буханку хліба, а то й нагодує кислим молоком із мамалигою.
Святі й прекрасні жінки нашого народу!
Вони мовчки робили своє святе діло.
А куркулихи не жінки нашого народу. То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми.
Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний.
Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий.
Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку.
Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око…
І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм.
Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям.
Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця.
Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного.
Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній…
XVII.
Ми йшли на гору од Дінця.
Юзефович, мій шкільний товариш, ішов останнім за мною із твердим, як залізо, сучком із держалном, виламаним із грубенької дошки.
Нечутно наблизившись до мене, він з усієї сили різонув мене тим сучком у ліву половину голови, за вухом.
Голова моя якось легко закрутилась, і я упав, ні, не упав, а земля сама до мене підлетіла і чомусь з правого боку, як стіна… І я ліг на неї, як на теплу, уютну і м'яку подушку.
Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тікав «бочонок».
— Чого ж ви стоїте? — крикнув я до хлопців, але всі розгублено мовчали, а Нестор, теж шкільний товариш, тільки знизав плечима.
Потім у школі, коли я узнав, звідки людина відчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумів, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рідину в полукружних каналах середнього вуха. Кістка черепа за вухом не тріснула, а трохи вгнулася і здавила слуховий нерв.
Я став глухим на ліве вухо, і з того часу у мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає.