Ми грали в фанти. Прийшла і моя черга сподіватися. Я сів на стільця, а проти мене на стільці — Дуся. Нас накрили великим платком. І Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цій солодкій і таємній напівтьмі, де так чарівно туманіло її дороге навіки лице.
— Грешен?
— Да.
— Сколько раз согрешил?
— Десять раз.
Ми повинні були поцілуватися, за грою, десять разів. Але ми загубили лік поцілункам, доки з нас не стягли платок ті, що нетерпляче чекали своєї черги.
Ми домовились другого дня зустрітись біля нашої станції.
Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.
Та це нічого.
Я був невимовне щасливий од того, що тільки дивився на неї і чув її голос. Весь світ сіяв і співав для мене. Коли ж попрощалися і вона з подругою пішла од мене, весь світ мені одразу став темний і порожній, наче на мої очі опустилась чорна завіса.
І часто потім, після роботи, я ходив у Лисиче, щоб тільки побачить її, тільки почути, як вона скаже бархатним і коханим голосом, що полонив мою душу: «Володя!..»
І цього мені було досить.
І одного разу, коло її дому, на Базарній вулиці, я сказав їй:
— Дуся! Я хочу тебе что-то сказать… Давай отойдем в сторону.
Ми були не одні.
Вона, ніби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одійшла зі мною за ріг будинку, де було темно і не було людей.
І зоряна зимова ніч почула мій хрипкий од хвилювання сімнадцятилітній голос:
— Дуся!.. Я люблю тебя…
— Ну?!
Я незграбно взяв її за плечі, а вона стала на дибочки і припала гарячими губами до моїх жадібних губ…
Вона мене цілувала не так, як на фантах, а взасос і з такою сплою, що в мене аж зуби боліли і крутилася голова од безмежного, як світ, щастя.
Три роки я любив її так, як ніколи і нікого не любив до неї.
І прийшла ніч, що стала золотим, повним квітів і радості днем.
Був квітень 1917 року.
Надходив Великдень, і Дуся призначила мені побачення біля церкви, коли вона вийде зі сповіді.
Я знову був учнем сільськогосподарчої школи, і прийшов у форменій шинелі й кашкеті з золотими граблями, косою й колоссям на нім.
Уночі було ще вогко й холодно.
Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель і розіслав її на вогкій і чорній землі, і ми з Дусею сіли на неї.
Я обняв і притулив її до свого серця, захлинаючись од любові, а вона почала плакати і благати мене, щоб я її не покинув, вимагала клятв у вірності, що я з радістю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарі.
Тільки чому, коли вона плакала, її вії під моїми губами були сухі?..
Потім вона спитала:
— Ты завтра придешь?
— Нет. У меня болит голова.
— Все вы такие!..
Її дівочий вінок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до миті злиття, що вона ніколи й нікого до мене не любила.
Так розбилося моє перше кохання.
Воно, як вражена жорстоким стрільцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по каміннях і тернах моєї муки і ніяк не могло злетіти в небо…
В ніч, коли розбилось моє кохання золотою голівкою об гостре каміння, Дуся показала мені дорогу до Дінця через яр, щоб я не йшов по вулиці, де мене могли б зустріти лисичанські хлопці, що були вірні давній шахтарській традиції.
Вони, коли зустрінуть чужія, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, підіймають вище своїх голів і з розгону місцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залізну донецьку землю.
Ну, в людини після цього все всередині пообривається або висить на волосках, і через недовгий час погребний дзвін по ньому холодно лунає в синьому і байдужному небі…
Ідучи від Дусі, з Лисичого, де пахло вугіллям і юністю, я по дорозі заходив в приміщення нашої станції погрітися після морозної мандрівки, бо одягнений я був не дуже тепло.
В юрбі людей я часто бачив смугляву дівчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами.
Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на неї, швидко повертала голову вбік, удаючи, що не бачить мене.
І от прийшло літо. Осики й верби над Дінцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод і мріяли, як дівчата, милуючись своєю красою у чарівному склі, що відбивало їх у хитливій глибині.
Щовечора ми ходили на станцію зустрічати пасажирський поїзд, що підлітав до перону з синіми іскрами з-під коліс од рейок.
Рівно о сьомій годині він тяжко дихав, відпочиваючи од шаленого бігу уклоном від полустанка Вовчеярівка до Переїзної, як звали нашу станцію.
Раз у юрбі я побачив Дусю, що стояла спиною до мене і солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся біля ніжного й милого вушка. Вона обернулася, — і на мене глянула сестра Дусі, що була дуже схожа на неї.
Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на фронті перед тим, як іти в атаку, слабував животом… І це після того, як моя мрія розбилась на скалки, і скалки ті гостро вп'ялися в серце, повне любові й жалю…
Провівши поїзд, ми, заводська і сільська молодь, ішли до скверу, що був між станцією і заводом, і під срібні звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопці залицялися до дівчат, а дітвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чіплялися до їх суконь…
Ми ходили вперед і назад по головній алеї двома довгими рядами, і голови першого ряду були повернені до голів другого впродовж алеї.
Мій товариш сказав мені:
— З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усіх, хто жив у заводському посьолку на горі. Я спитав:
— А вона красива? Товариш усміхнувся:
— Як на чий смак. Та ось вона йде!
Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любові очима на станції. Ми познайомились.
Її звали Тетяна.
Поруч із великим сквером був маленький сквер, куди майже ніхто не заглядав.
Ми пішли з Тетяною в той скверик. Сіли на лаві.
Довго мовчали.
І раптом Тетяна млосно і томно упала обличчям мені на груди…
— Володя!.. Я люблю тебе!.. — прошепотіла вона і майже в нестямі застигла на моїм плечі…
Пізно вночі я проводжав її на гору повз татарських казарм.
Наближалась гроза, і трави пристрасно і п'яно шуміли од вітру…
Блискавиці протинали небо, а серця наші протинали інші блискавиці…
Я не любив Тетяни. Мені тільки приємно було, що вона мене любить.
Потім на ганку її хати ми довго сиділи. Цілувалися в сполохах блискавиць… А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася мені, боролася зі мною, закохана й жагуча…
А потім гроза вдарила в землю рясними сльозами неба…
І Тетяна в темних сінях, гаряче дихаючи мені в лице, сказала:
— Ти ж не кажи нікому.
Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'єр за посьолком, і я любив дивитись на покірну красу Тетяни, залиту морем срібного сяйва з неба…
Мені було дивно і солодко-дико, що вона така ж людина, як і я, а я можу вести її куди захочу і що хочу робити з нею.
Але моя робота в шахті не давала мені змоги допомагати матері, як я хотів, і я вирішив знову вчитись у сільськогосподарській школі.
Я сказав про це Тетяні. Вона сумно глянула на мене:
— Тогда я тебя потеряю.
Коли я з Дусею гуляв по центральній вулиці Лисичого, то за нами завжди ходили купками дівчата, і за спиною я чув їх компліменти на мою адресу:
— Хорошенький!..
— Хорошенький!..
І мені приємно було це чути. А то у нас на «чавунці», коло заводу, де ми гуляли по путях до станції, волоські дівчата добре частували мене верболозом у вербну неділю.
Цим вони виявляли свою симпатію до мене. Словом, я був нічого собі хлопець, і навіть сестра Зоя казала, що я красивий.
І от, коли я гуляв у садку кінотеатру, що біля шахти «Дагмара» в Лисичому, мені хлопчик передав записку, в якій було написано, що зі мною хоче познайомитись одна дівчина.
Я подивився, куди мені показав хлопчик. У формі лисичанської прогімназії назустріч мені йшла пишна смуглянка, справжня біблійська красуня.
Ми познайомились.
Її звали — Юлія.
Після кіно я проводив її додому.
Було вже пізно. Пішов дощ. І ми стали під козирок базарної будки.
Я почав її цілувати.
А вона якось чудно розтулила губи, так що замість поцілунку виходив один свист, і я цілував тільки її дихання…
Я розсердився і покинув її одну ніччю на базарі…
В кам'янську школу, після канікул, прийшов чималенький лист од Юлі, в якому вона писала, що «Ваш поцелуй прожег меня насквозь…», «хоть бы гром неба разразил мою душу….»