Я думав: і який там поцілунок, і як він її міг пропалити наскрізь, коли його і не було, а був тільки порожній свист…
Мені неприємно було, що Юля писала свого листа з віршами Бальмонта 1 і Сєверяніна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складів.
І знову Лисиче.
На вулиці, що звали Каміння, «на камнях» вечорами гуляла молодь, гуляв і я.
Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою.
Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі.
Ми пішли за село.
І от… У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета…
Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу:
— Поздно. Мне пора домой.
А вона не підводиться і владно чекає.
Мене обурювало те, що її очі мали наді мною якусь майже непереможну силу.
Потім вона мені писала в школу, що я — її мрія, і вона хоче з цією мрією «реально столкнуться».
Але до «столкновения» не дійшло, бо я не любив її.
Юля підвелася з каміння, віддала мені кашкета і пішла проводжати мене за Лисиче, в другий бік, ближчий до Третьої Роти…
Коли ми вийшли за село, вона дивилась мені у вічі сумно-сумно…
І цей погляд був такий могутній, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тілом, щоб навіки злитися з її душею…
Але я стояв як кам'яний.
Тоді Юля близько-близько підійшла до мене і спитала:
— Значит, надежды нет?
І холодно злетіло з моїх байдужих губ:
— Нет.
Тоді Юля чорною тінню повернулась із опущеними плечима й руками, зігнена і невиновно скорботна пішла в ніч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний.
XXVIII.
Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы» '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.
Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся… Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора 2: «Любил я женщину с лазурными глазами…»
Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.
Не можу не навести цього вірша:
Любил я женщину с лазурными глазми,
не знал я женщины безмолвней и грустней.
Загадка нежности меня пленяла в ней
и грусть покорных глаз с их тихими слезами…
Покорно, как дитя, пошла она за мной,
на нежность и любовь ответа не просила…
И в этом чудилась непонятая сила,
томившая своей безмолвной тишиной…
Однажды вечером, под шелест листопада,
она безропотно ответила: «Прощай…»
И думал я: «Судьба как будто невзначай сроднила нас…
Прости. Так суждено. Так надо».
И жадно я искал… И много, много раз
любовь была как сон, как призрак, как вериги…
И женские сердца я изучал, как книги,
но позабыть не мог печаль покорных глаз.
Когда мне больно жить, мне хочется сначала
молитвенно прильнуть к душе ее простой.
Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
цвела ее любовь и жертвенно молчала.
Чому мені сподобався цей вірш?
Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині.
Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: «Кто меня будет любить?» — показано: «Женщины».
Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному грунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності.
Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін
ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета:
Милый, милый, смешной дуралей!
Ну куда он, куда он .гонится.? 5
Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє.
Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить?
Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках.
І я навчився ходити на руках.
Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм.
Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: «Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума».
Я перелякався й покинув писати вірші.
Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене.
Я остаточно порішив бути поетом.
В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!» 1 я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом.
Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному грунті.
Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі.
Взагалі, я хотів бути ченцем.
Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок):
Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими,
прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Я [ж] хотів бути святим, як «Іоан Кронштадтський», творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого 7.
А ось про війну:
Друг друга люди бьют и режут,
забыли, что придет пора,
прорвется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется богу рассудить.
Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців…
А це про колективну творчість. І знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані:
Живо, живо! Подай пару пива!
Подай поскорей, чтоб было веселей!..
А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: «Що?! Нагазувався?»
У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря.
Від цього й пішло (щодо п'яних): «нагазувався».
Тоді я придумав, власне, переробив «Живо, живо подай пару пива!»: «Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей». I всі почали співати.
Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє:
«созданное тобою уже не принадлежит тебе».
Я дуже любив чигати [про] сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д.
Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — «що далі…»
XXIX.
Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання!