— Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють.
Дивлюсь, а його кулак уже гуде біля нашої хати. Він ударив бідного Зайця тільки один раз, і той опинився на землі з повним ротом крові й вибитих зубів.
Його одливали водою.
Та Кричун був дитиною в порівнянні з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село.
Коли він бився, так не висмикував коляк з тинів, а схопить тин — і нема тина, схопить ворота — і нема воріт. А коли він зіб'є ворога з ніг, то бере його обома руками за штани й піджак і б'є об землю.
Раз я іду по «чавунці». Дивлюсь, а біля будки багато людей. Підходжу ближче, і, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий і побитий. Він був п'яний, і один чоловік збив його з ніг кизиловою палкою.
У Серьоги було два брати. Вони робили на заводі і були по сажню зросту. Вони вночі прийшли до хати того, що побив Серьогу, і почали його викликати.
Це був чоловік хоробрий і винахідливий. Він узяв велику макітру, і, тримаючи її перед лицем, одчинив двері. Від граду каміння від макітри в його руках лишилося тільки денце.
Старий Гавриленко робив у кар'єрі і дуже любив випивати. Він часто танцював під акомпанемент моєї гітари доти, доки мої пальці одмовлялися торкатися струн, і завжди перетанцьовував мене.
Наш сусід, волох Арифей, посварився з ним, але він був слабосильний і помстився Гавриленкові так.
Була пізня осінь, і на дворі стояли великі калюжі.
Гавриленко просить у Арифея четвертак на горілку, але той згодився поставити півпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжі.
І Гавриленко згодився.
Він пішов і сів до пояса в калюжу.
Арифей стоїть на сухому, танцює од радості й кричить:
— Пірнай з головою. Гавриленко пірнув.
— Пірнай ще.
Тричі кричав Арифей, і тричі пірнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей.
А Гавриленко випив і другого дня, мов нічого не було, пішов ламати крейду.
XXV.
Дядько Кирило Науменко, чоловік моєї тітки Гаші Холоденко, моєї тітки в третіх, був спокійний і мовчазний труженик. Він багато років працював на заводі, але мав і клаптик землі. Наймитів у нього не було. Замість них, фактично як наймити, день і ніч працювали його сини Ягор і Улян.
Удян вічно щось майстрував на подвір'ї або в хаті, і я ніколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайняті.
Такий був і Ягор.
Він прекрасно, з солов'їно-мрійним захватом співав:
«По синим волнам океана» Зейдліца в геніальному перекладі Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладі невідомого автора):
Оружьем на солнце сверкая,
под звуки лихих трубачей,
по улицам пыль поднимая,
проходил полк гусар-усачей.
У нього була повна скриня книжок, які я всі перечитав.
Він був добрий і задушевний. Не одмовляв мені в них. Особливо мені сподобалась одна книжка про розбійників і їхня пісня:
Я твой, когда заря востока
моря златит.
Я твой, когда сапфир потока
луна сребрит.
Я твой… (тут я не пам'ятаю все)
когда пришлец блуждает
в горах у сивім тумані…
І кінець:
И в хоре звезд рубиновых мелькает
мне образ твой.
Дивно, що пісня «Оружьем на солнце сверкая»:
А там, чуть подняв занавеску,
чьих-то пара голубеньких глаз…
що співав Ягор, і кінець пісні розбійників були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сірі і карі, а в голубі очі і так само уявляв їх, як той розбійник у горах, коли в морі зір за розсуненими моєю уявою стінами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося наді мною і теплі й рідні губи до фізичного відчуття притулялися до моїх гарячих і жадібних губ…
XXVI.
Був липень 1914 року…
Біля прохідної конторки стояло багато людей і тривожно дивилися на відозви з чорними великими літерами.
Німеччина оголосила нам війну.
Потім була загальна мобілізація, закрили казьонки й по вулицях ходили маніфестації з портретами царя і оркестром, яким керував австрієць з блідим і печальним лицем.
Тужливі сцени проводів на фронт, станція, повна ридань і пісень, останні дзвінки й не останні сльози…
Урочисто ходили поліцаї, всі в чорному, з медалями на грудях.
Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним і боявся дивитися їм у вічі.
Однієї ночі я йду по вулиці од заводу і насвистую якусь пісню. Підходить поліцай і каже:
— Не свисти.
— Що ж тут такого, що я свистю?
— А может, ты кого вызываешь.
Я перестав свистіти.
Важко ходили ці ворони в срібних медалях по перону, залитому сльозами матерів, крутили свої довгі вуса і, як коти, поглядали на осиротілих солдаток.
А десь шуміли поїзди, повні людей у сірих шинелях, одірваних од звичайної праці, з холодними дулами гармат на площадках, і мчали на далекі смертельні поля.
Я поступив в агрономічну школу біля станції Яма. Зимою ми вчилися, а літом робили в полі й економії.
Я був стипендіатом.
В мареві споминів встає обличчя Сергія Васильовича Смирнова, що викладав нам російську мову. Він, сухий і розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерігав і записував. З ним же в довгі зимові ночі ми співали пісень і російських, і наших.
Ось пливуть обличчя товаришів з затуманеними піснею зіницями, а вона летить в холодному класі, й нам тепло, тепло…
Україно моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дівчиноньку, • там я був щасливий…
І мені здається, що я вже багато пережив і десь на чужині згадую мій край, мою далеку Україну, печальні карі очі покинутої дівчини, і я в'яну од журби з повними сліз гарячими очима…
А то лечу я «Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода» на «стружке, на снаряженном», де «сорок два молодца удалых сидят». Всі веселі, з буйно заломленими шапками в яркій одежі, в срібній і золотій зброї. Тільки я один сумую… За ким?.. «Стружок» летить, і десь на синіх хвилях могутньої ріки чекають смерть і слава, десь криваві й жадні губи персіянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кіс і синіх очей єдиної, що там десь чекає свого «буйна молодца»?.. А пісня летить, і хитається ріка, шумлять стародавні ліси, й крввавий місяць зажурено пливе над ними… Це — пісня. А товариші…
Ось розбишакуватий Альохін наливав чорнила на зошит Кривсунові:
— Докажи, що це я тобі налив чорнила. Ми всі сміємось. А Кривсун, високий і кучерявий, тупо дивиться на Альохіна і мовчить.
Він був не тільки дурний, але й скупий. Од батька, лісовика, пін привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з відділами для кожного. Й він замикав її на великий замок.
По кутках, щоб піхто не бачив, він наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькі губи й ситі очі.
Ми порішили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але ніяк не могли одімкнути замок. Скринька була на третьому поверсі, й ми у відчинене вікно просто скинули її на землю. Вона розбилась, і ми забрали сало.
Кривсун мовчки дивився, як Альохін їв його сало. Альохін навіть говорив йому про це.