— Докажи, що я їм твоє сало.
Де ти зараз, мій кучерявий дурнику? Чи порозумнішав ти, чи, може, твоє тіло в довгій кавалерійській шинелі навіки занесли сніги нашої великої революції?
Ось залізнорукий Гнатко з чорним, аж синім, волоссям і кам'яними рисами лиця. Він дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, і ми з ним ходимо на кухню ночувати до дівчат.
Ось білявий і ніжний Вася Демський у рудому й бідному піджаку розчісує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка поміщика, а він не любив її і одружився на простій дівчині з економії.
Бурдун Даня, чорнявий, з рисами індіана, тягне мене по кутках і таємно бурмоче:
— Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?..
І його темні й гарячі очі наливалися сльозами од великої муки й любові. Його брат, революціонер, сидів у в'язниці, і Даня горів його огнем.
В селі Званівці жила моя бабуся, і я в неї проводив канікули. Вона була релігійна фанатичка і мала на мене великий вплив.
Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтіло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом і свічками. Я любив дивитися на стрункі ноги янголів, обличчя святих і сині горизонти за нпми. Тільки мені непрпкмно було молитися богові й почувати себе його рабом. Він тяжко давив мою душу і ніколи щиро й повно не захоплював мене. Іноді вночі, коли всі спали, на мене налітало бажання впасти на коліна й довго молитися, але порив зникав, і я засинав без молитви.
В школі було багато журналів, і мене захоплювали патріотичні вірші в них. Я теж почав писати вірші.
Сергій Васильович показав мені, що таке стопи й розмір.
Перші мої вірші були про бога й Русь. Апухтін і Надсон2 були для мене недосяжним ідеалом, і мої зошити були повні їх віршів.
Починав я російською мовою.
Пам'ятаю перші рядки:
Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими.
Прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.
Милая родина, многострадальная,
милая, светлая Русь.
Я о спасеньи твоем, лучезарная,
жгуче и жарко молюсь.
Дитина. Що я міг і що я знав у той скажений і страшний час?
В кінці навчального року мати написала мені, що батько захворів і їй нема чим жити.
Я мусив покинути школу.
Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав на рядні й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його.
Спокійно чекав він смерті. Тільки очі його, великі й світлі, були повні муки й жаху перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, і мати виймала з його рота повні жмені вонючої й зеленої слизі.
Йому ж було тільки тридцять сім років, а він мусив умерти.
Він давно вже не говів і казав, що попи дурять народ. Ще він говорив, що якби німці нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.
А ноги йому вже заливала лімфа, і одна була пухла й синя. Перед смертю він попросив перевести його на долівку. Заходило сонце, і ми його поклали біля порога.
Він лежав на спині і страшно хитав гострими колінами.
Починалась агонія.
Приїхала бабуся. Вона плакала дрібними старечими сльозами, здіймала догори руки, і я чув крізь її тонкий плач скорбне й монотонне:
— Ох Коля, Коля.
Я побіг за лікарем, і, коли повертався назад, зустрів матір і по її блідому й залитому сльозами обличчю зрозумів, що батька вже нема.
Його любили селяни, і за гробом ішло все село.
Мокрою од сліз землею засипали мого батька.
Дощі змили на білому хресті сумний напис, а потім і він зогнив разом з костями того, хто дав мені гаряче серце й тривожну душу.
Я почав носити рудий батьків піджак і поступив на завод.
Часто ми їздили з помічником маркшейдера на шахти, і в задушливих і мокрих продольнях робили зйомки для рисунків.
Замурзані шахтьори по коліна в воді ганяли важкі вагончики і з матюками довбали вугіль. Іноді з диким свистом коногона пролітала низка вагонеток, і ми притулялися до підпорок, щоб не бути роздавленими.
Сама страшна смерть — це в шахті. Я не міг уявити, Як це можна умерти далеко від сонця з горами землі на грудях.
Зігнено ходили ми і з непривички я стукався головою об «матки».
А коли кліть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечір, і зорі холодно й далеко світили над землею.
XXVII.
Кравця Кривов'яза (у нього дійсно були криві в'язи) проводжали на фронт, і його брат запросив мене на прощальний вечір, тому що в мене була гітара. Він сказав, що у них буде одеська артистка.
Коли я переступив поріг хати Кривов'яза, то побачив дівчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя і чорними бровами, що як птиця влетіли в мою душу, а моє сімнадцятилітне серце солодко стислось од холоду щастя тільки дивитись на неї.
Мене закрутив солодкий вир першого кохання.
Було дуже весело і сумно.
Мене вразила пісня:
Козак від'їжджає,
дівчино-о-нька плаче.
Куди від'їжджаєш,
мій милий козаче!
А він одповідає:
Я їду на той пир,
де роблять на диво
з крові супостата
червонеє пиво.
І мені здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною моя перша любов (її звали Докія, Дуся).
І з того часу, як прозвучить у мені цей мотив, особливо в тому місці, де «Дівчино-о-нька плаче», одразу спалахне мить, коли я блискавично відчував холод щастя першої справжньої любові.
Ми грали в фанти. Прийшла і моя черга сподіватися. Я сів на стільця, а проти мене на стільці — Дуся. Нас накрили великим платком. І Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цій солодкій і таємній напівтьмі, де так чарівно туманіло її дороге навіки лице.
— Грешен?
— Да.
— Сколько раз согрешил?
— Десять раз.
Ми повинні були поцілуватися, за грою, десять разів. Але ми загубили лік поцілункам, доки з нас не стягли платок ті, що нетерпляче чекали своєї черги.
Ми домовились другого дня зустрітись біля нашої станції.
Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.
Та це нічого.
Я був невимовне щасливий од того, що тільки дивився на неї і чув її голос. Весь світ сіяв і співав для мене. Коли ж попрощалися і вона з подругою пішла од мене, весь світ мені одразу став темний і порожній, наче на мої очі опустилась чорна завіса.
І часто потім, після роботи, я ходив у Лисиче, щоб тільки побачить її, тільки почути, як вона скаже бархатним і коханим голосом, що полонив мою душу: «Володя!..»
І цього мені було досить.
І одного разу, коло її дому, на Базарній вулиці, я сказав їй:
— Дуся! Я хочу тебе что-то сказать… Давай отойдем в сторону.
Ми були не одні.
Вона, ніби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одійшла зі мною за ріг будинку, де було темно і не було людей.