Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку.
І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план.
Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: «Болван!»
Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав:
— Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
І пішов за рощотом.
Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх.
Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе.
— Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмішкою подивився на мене:
— Ну что, Володя, давайте помиримся.
— Давайте.
Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї.
Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився.
Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит.
Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит.
Виходу не було, і я згодився.
Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому.
Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника.
На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи.
З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи.
Управитель глянув на мене.
— Сколько заплатили? Я нічого не сказав.
— Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
— Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише.
— Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель.
— Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?..
Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене. Він знав, що я пишу вірші, але коли я казав йому ще на заводі, що хочу вчитися, він радив мені робити це і казав:
— Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.
І я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворію і мене виключать із школи.
Мені навіть так і снилось, що я хворий і мушу їхати додому. Я ридав у сні. І на ранок товариші мене питали:
— Чого ти плакав, Володя?
І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись.
Я захворів.
Приходить управитель.
Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене:
— А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.
Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.
Ми його продражнйли «Плюшкін» 1. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака.
Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину.
Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було.
І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв.
А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші.
Управитель глузував з мене:
— Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично.
XXX.
На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції.
І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м'ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по пінах ринку.
Завод належав чужоземцям, і директор Тепліц знав, що робив.
Тільки окремі герої йшли до червоної гвардії.
Я приїжджав на один день додому і узнав, що учні штейгерської школи скинули свого управителя, несправедливу і вредну людину.
Ну, думаю, коли вони це зробили, так і ми це можемо зробити.
Я пішов до латиша, комісара станції Яма, розказав йому все про управителя і що я хочу зробити так, щоб його скинули.
Він порадив мені зв'язатися з робітниками економії, а коли справа не вийде, то він сам її докінчить. І запропонував мені організувати в школі гурток соціалістичної інтелігенції.
Коли я прийшов до школи, гнів зовсім вибив з моєї голови пораду комісара. Я тільки зговорився з кількома товаришами, які обіцяли підтримать мене, взяв дзвінок і почав дзвонити на збори.
Всі біжать і питають, у чім річ.
— Зараз узнаєте, — кричу я і ще дужче калатаю дзвоником.
Зібралися всі учні.
— Кличте управителя, — владно кажу я, і хлопці побігли за ним.
Управитель прийшов у парадному мундирі, блідий і спокійний.
Я вийшов і став перед ним.
— Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском.
Раптом чую позаду:
— Мы тебя не уполномачивали.
Я обернувся і дивлюсь на тих, що обіцяли мене підтримати, а вони опустили голови і мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова і Степана Кащеєва.
Од гніву кров так бурно мені прилила до голови, що, здавалося, її напор проб'є моє тім'я і тугим фонтаном ударить в стелю.
— Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. — Обертаюсь до управителя. — Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блідий і переляканий Плюшкін попросив води.
— Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место.
Він почав перераховувати всі комітети й комісії, де він головою, і піднялась ціла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрібний був підпис Фіалковського на випускному атестаті. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фіалковського і надалі бути управителем.
Я побіг до комісара. Недалеко од станції я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купріяновича.
— Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо.
А німці вже захопили Харків 1
Я згодився з ним, та, по правді, мені стало трохи жалко управителя, бо він був чудесний лектор.
Плюшкін подав заяву до педагогічної ради за те, що я назвав його контрреволюціонером.
Мене викликають. Я забув, що на педнараді, і почав свистіти. Мене закликали до порядку.
Я сказав, що управителя назвав тільки духовним контрреволюціонером, розказав все те, що говорив управителеві, що він ставиться так не тільки до мене, а й до інших.
— Да, это — издевательство, — сказав один, і мене одпустили, не зробивши навіть мені і догани.
А німці підходили все ближче.
Дітей бідних батьків весною відпускали на три місяці для допомоги в господарстві.