Третя рота – Володимир Сосюра

В кам'янську школу, після канікул, прийшов чималенький лист од Юлі, в якому вона писала, що «Ваш поцелуй прожег меня насквозь…», «хоть бы гром неба разразил мою душу….»

Я думав: і який там поцілунок, і як він її міг пропалити наскрізь, коли його і не було, а був тільки порожній свист…

Мені неприємно було, що Юля писала свого листа з віршами Бальмонта 1 і Сєверяніна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складів.

І знову Лисиче.

На вулиці, що звали Каміння, «на камнях» вечорами гуляла молодь, гуляв і я.

Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою.

Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі.

Ми пішли за село.

І от… У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета…

Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу:

— Поздно. Мне пора домой.

А вона не підводиться і владно чекає.

Мене обурювало те, що її очі мали наді мною якусь майже непереможну силу.

Потім вона мені писала в школу, що я — її мрія, і вона хоче з цією мрією «реально столкнуться».

Але до «столкновения» не дійшло, бо я не любив її.

Юля підвелася з каміння, віддала мені кашкета і пішла проводжати мене за Лисиче, в другий бік, ближчий до Третьої Роти…

Коли ми вийшли за село, вона дивилась мені у вічі сумно-сумно…

І цей погляд був такий могутній, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тілом, щоб навіки злитися з її душею…

Але я стояв як кам'яний.

Тоді Юля близько-близько підійшла до мене і спитала:

— Значит, надежды нет?

І холодно злетіло з моїх байдужих губ:

— Нет.

Тоді Юля чорною тінню повернулась із опущеними плечима й руками, зігнена і невиновно скорботна пішла в ніч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний.

XXVIII.

Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы» '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.

Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся… Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора 2: «Любил я женщину с лазурными глазами…»

Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.

Не можу не навести цього вірша:

Любил я женщину с лазурными глазми,

не знал я женщины безмолвней и грустней.

Загадка нежности меня пленяла в ней

и грусть покорных глаз с их тихими слезами…

Покорно, как дитя, пошла она за мной,

на нежность и любовь ответа не просила…

И в этом чудилась непонятая сила,

томившая своей безмолвной тишиной…

Однажды вечером, под шелест листопада,

она безропотно ответила: «Прощай…»

И думал я: «Судьба как будто невзначай сроднила нас…

Прости. Так суждено. Так надо».

И жадно я искал… И много, много раз

любовь была как сон, как призрак, как вериги…

И женские сердца я изучал, как книги,

но позабыть не мог печаль покорных глаз.

Когда мне больно жить, мне хочется сначала

молитвенно прильнуть к душе ее простой.

Ведь я не знал тогда, что нежной красотой

цвела ее любовь и жертвенно молчала.

Чому мені сподобався цей вірш?

Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині.

Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: «Кто меня будет любить?» — показано: «Женщины».

Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному грунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності.

Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін

ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета:

Милый, милый, смешной дуралей!

Ну куда он, куда он .гонится.? 5

Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє.

Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить?

Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках.

І я навчився ходити на руках.

Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм.

Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: «Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума».

Я перелякався й покинув писати вірші.

Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене.

Я остаточно порішив бути поетом.

В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!» 1 я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом.

Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному грунті.

Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі.

Взагалі, я хотів бути ченцем.

Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок):

Господь, услышь мои моленья,

раскаянье мое прими,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: