На кожній станції стояли загони окупантів. У них були важкі й могутні коні, і вони сиділи на них, неначе вилиті з міді. Нахабно і гордо лунали по містах України чужоземні пісні завойовників.
Я повіз у велике місто вірші.
Самотній і розгублений, ходив я в шумі юрб і дзвоні трамваїв, а перед очима все стояли слова забутого поета:
И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой кашей сухое горло палача.
Ночував я на вокзалі, і мене там обікрали. Забрали мої вірші й білизну. І я знову повернувся на село.
Я так швидко й нервово йшов по перону нашої станції, що озброєний німецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.
XXXV.
Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора хлопці йдуть на вулицю до дівчат.
Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загін і що заборонено пізніше десятої години бути на вулиці. Та, мабуть, якби й знав, то все одно був би на вулиці. Ви ж розумієте— теплі ночі вересня і дівчата… Сміх під зорями, солодкі тиски гарячих і жадібних рук.
Я чомусь найбільше сміявся, сміявся так, що хлопці казали:
— Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смієшся, хтось тебе битиме…
Я не звертав на це уваги і сміявся, сміявся…
Вже по десятій почали розходитися.
Іду я Красною вулицею. І вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.
Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що… Іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників…
— Ти хто?
— Володька.
— Відкіля?
— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?
— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені…
А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий… І все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече…
— За що?
І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:
— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..
Я біжу, а він за мною… Та хіба од коня утечеш…
Я перестрибнув через паркан й причаївся. І от чую:
— Ax вы, буржуазные лакеи, так вас и так.
Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.
То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.
Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.
А на ранок… У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:
— Я інвалід…
А вони його шпарять…
Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно…
Ну а в листопаді — повстання.
Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами… А в нас характеристики дуже влучні.
Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1…
Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини…
А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…
Та ще й кажуть:
— Ми більшовики, тільки ми українці.
Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.
На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.
Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону…
Ішов німець з чайником кип'ятку. І якийсь ідіот навів його на мушку… І не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен… Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках… Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен…» 3
Наші в станцію… Німці відступили… А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами…
Німці нас одсунули з боєм од станції…
В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів… Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї…
І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову…
А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.
Козаків ховали з музикою…
А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.
І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України… Але я ще вірив…
Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть… Наче кабана колоть…
І я завжди дивився їм у вічі… Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні…
І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили…
Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.
— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо… — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.
От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати…
Козаки обурились.
— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко:
— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.
І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.
«Борівшанина» все ж відпустили…
Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки…
Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку.
Я терпів, терпів та й собі втік.
XXXVI.
Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.
Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені:
— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї…
Що ти поробиш…
Пішов.
Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).
Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)…
І от занесли сніги дорогу, «чавунку»… І поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»… І заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу…» I заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.
Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.
Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців…
Тихо. І враз:
— Сосюра…
— Що? Нікого.
— Сосюра!
— Що?.. Нікого.
— Сосюра?
— Що?
Три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Старі люди кажуть, що не треба озиватись.
Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Це — на смерть.
Але я записався.
Ще.
Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг…
Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.
Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
— Передайте моей жене. Їх повели.
XXXVII.
Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю…
Мені й тепер іноді зимою… коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне… снігом і… кров'ю… Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха…).