Ми — назад..
Потім знову—в завод.. У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема… Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі…
Ідемо далі… Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій «котелок»… Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.
О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці… Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення… Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки… Ну, цигарки (десертні), ну, варення… Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..
Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.
Відступ.
На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.
— А, Володька?
— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.
Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери 7 «сахаровці».
Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням… У мене була розірвана й стара шинеля… Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть…
Я все не вірю… Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.
Лозова. Грудень 1918 p.
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети…
Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.
Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з піім пре минуле, я тільки сказав йому:
— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою
— Праворуч! — І ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх велг на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів iз їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами 9 за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:
— По бандитам — пальба…
Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:
— Та що, та ми нічого… Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.
В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих.
Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який… Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики…
І от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії… І вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх… Але лізти до них з поезіями, та ще якими… Коли люди вже за муром смерті…
Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші… І вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок… Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб… (а цікаво було б попитати цих студентів).
24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона натоти в котелок води. І тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою… Бомби, кулемети, рушниці…
До зброї!
Наш бронепоїзд тихо від'їжджає… А стрільба все йде, йде… І горить електрика… Мені страшно досадно, що вона горить… Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.
Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. Ідемо по «чавунці», а по боках посадка… Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. Ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу… Лячно йти біля посадки… А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли… Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці… Більше нічого… І враз гасне електрика, а з нею й стрільба.
Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям… Був туман… і лава наша далеко-далеко обхопила поле… по боках хмарами — кіннота… Десь стукнув постріл… Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки… У дворі будки я побачив забитого… Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма… Це був перший забитий, якого я близько побачив… Ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо… Входимо в село, власне, передмістя Лозової… Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа… Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули… а він пішов. І чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі…
Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:
— Ой там. коло млину, он там, коло броду…
Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль.
Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців… Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати.
Ми підійшли до карному 1… Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі… Оце тобі…» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі…»
Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я… Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас… Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк…
З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав:
— Прости мене, божа мати. Це не я роблю…
Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії… Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;