— Я сам был три года в плену у немцев…
Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом…
А це ж було за кілька кроків від мене…
Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного… А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно… Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию… гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою…
Ми стоїмо ще на Лозовій… Махно має об'єднатися ще з червоними. І чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше… Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну… І раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній… Далі лізе другий і показує жмут «українок» 2… Це — злодії ночі… А сотенний каже:
— Робіть що хочете, аби не на моїх очах… Коли ж хто спіймається, то буде кара…
І для виду навіть розстрілювали котрих… Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють… Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо… На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера… Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно… На вокзалі росте тривога… Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній… Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію… Та самотній майстровий з гармонією.
І от вів заграв… Заграв мого улюбленого вальса «Пережитое», якого я часто слухав у кіно у нас на базарі… В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки… Іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало… А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.
І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю…
Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.
На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика…
Почали стріляти… І десь далеко обізвався чужий удар… Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.
Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців… З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі… Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме… Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну… Махновці не витримали й почали відступати… Скільки їх побили, я не знаю… Але поле було все чорне від їх трупів.
Червона Армія була вже близько… Десь гримів її непереможний крок… Ми отримали наказ покинути Лозову… їдемо на Полтаву.
У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил… Але тилу ніде не було… Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.
XXXIX.
Полтава. 5 січня 1919 року.
Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару…
Повстання…
Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар…
Вечоріє… Зірки розривів обсипають собор… Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити… Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18… Я перестав вірити в бога… І па людей я став дивитися як на папірці… Особливо зневажав і жалів я цивільних.
До вечора був бій… А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
— Полтава наша. Слава!
Йому ніхто не відповів…
Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно… Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя… На мутному снігу чорніють козацькі лави…
Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову… Значить, коли — куля, то тільки в голову…
Наступає регулярна (Червона) армія… Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику… До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами… Ждемо… А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять… То… ідуть…
Прибігли козаки з розвідки… Наткнулись на дозор «7-го советского полка…» І от близько, близько од нас показалися лави червоних… Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас…
— Огонь!
Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.
Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував… Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами… Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом… Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися… Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці…
А кулі співають тонко й солодко…
Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак… Це звукова омана… Всі рушниці б'ють однаково…
Червоні почали стріляти вже з тилу… Броньовик наш відступає… Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї… Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою…
Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота… Чулись голоси старшин:
— Не хвилюйтесь, панове козаки…
— Не хвилюйтесь, панове козаки…
А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму… Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні… Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон… гарматний удар… один і другий… Злякано застрочив кулемет, і я під крики «До зброї!» схопився з ліжка…
Чую… їдемо… Стрільба замовкла…
А було от що.
Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: «До зброї!..»
Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.
Сніги… ніч… поле… і сум коліс… Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю… В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну 2.
В Кременчуці ми пішли в баню… Попереду йшли бунчужний і гармоніст… Вони якось смішно хиталися у валянках… Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня… (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:
Ми гайдамаки, всі ми однакі…
Ми ненавидим пута й ярмо.
Йшли діди на муки,
підуть і правнуки,
ми за нарід життя свое дамо…
«За нарід?..» Ще багато було телят, які думали, що ми йдемо за нарід. Я теж думав, що ми йдемо за нарід… Що більшовики — шовіністи. Особливо нас обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою, взивали буржуазними лакеями. А наш полк у нивах був весь більшовицький… Того він і був самий бойовий з усіаї петлюрівської армії, і більшовики завжди не витримували нашої штикової атаки… Того і (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри, мазепинський полк… Кілька разів доходило майже до бою з мазепинцями, яким ми зривали погони. Того ми й не відступали через Київ… Того й ніколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який спокійно почував себе тільки між мааепинцями та січовими стрільцями…