Третя рота – Володимир Сосюра

Вже по десятій почали розходитися.

Іду я Красною вулицею. І вже лишилося до хати кроків зо сто, як летить вершник і немилосердно лупцює нагаєм чоловіка, який неймовірно кричить од болю.

Я йду спокійно. Думаю — хтось прокрався на ярмарку, а мені що… Іду, і враз я й не побачив, як опинився в колі кількох вершників…

— Ти хто?

— Володька.

— Відкіля?

— Та відціля. Аж он моя й хата. Бачите, світиться вікно?

— А зброя в тебе є? — каже вершник і, нахилившись, мацає мої кишені…

А другий вершник перегнувся до мене та як оперіщить нагаєм раз і другий… І все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в бік, і він попадав через плече…

— За що?

І наїжджає на мене грудьми коня їхній блискучий капітан і кричить мені:

— Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..

Я біжу, а він за мною… Та хіба од коня утечеш…

Я перестрибнув через паркан й причаївся. І от чую:

— Ax вы, буржуазные лакеи, так вас и так.

Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався, робітник Свинаренко.

То йшли робітники з заводу після десятої, яких каральники почали лупцювати, як і всіх.

Звичайно, він це кричав, коли козацькі коні тупотіли вже далеко вниз по Красній вулиці.

А на ранок… У всіх хлопців моргулі то на лобі, то на скронях. На що вже Сашко Гавриленко, звичайно, він, хоч і на милицях, а хлопепь гарний і його люблять волоські молодиці, правда, за те, що в його батька пивна, так і того не пожаліли. Він кричить:

— Я інвалід…

А вони його шпарять…

Я вже радію з того, що хоч і в мене червоно-синя попруга є, але під френчем не видно…

Ну а в листопаді — повстання.

Робітники обеззброїли карний загін і блискучого капітана, що гнався за мною, посадовили на прохідній конторці. І кожний робітник міг на аього, йдучи на роботу, подивитися, плюнуть і дати йому свого характеристику і язиком, і ногами… А в нас характеристики дуже влучні.

Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1

Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини…

А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…

Та ще й кажуть:

— Ми більшовики, тільки ми українці.

Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.

На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.

Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону…

Ішов німець з чайником кип'ятку. І якийсь ідіот навів його на мушку… І не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен… Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках… Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен…» 3

Наші в станцію… Німці відступили… А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами…

Німці нас одсунули з боєм од станції…

В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів… Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї…

І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову…

А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.

Козаків ховали з музикою…

А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.

І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України… Але я ще вірив…

Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть… Наче кабана колоть…

І я завжди дивився їм у вічі… Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні…

І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили…

Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.

— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо… — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.

От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати…

Козаки обурились.

— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його! А сотенний Глущенко:

— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.

І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.

«Борівшанина» все ж відпустили…

Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки…

Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку.

Я терпів, терпів та й собі втік.

XXXVI.

Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.

Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені:

— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї…

Що ти поробиш…

Пішов.

Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).

Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)…

І от занесли сніги дорогу, «чавунку»… І поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»… І заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу…» I заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.

Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.

Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців…

Тихо. І враз:

— Сосюра…

— Що? Нікого.

— Сосюра!

— Що?.. Нікого.

— Сосюра?

— Що?

Три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Старі люди кажуть, що не треба озиватись.

Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.

Це — на смерть.

Але я записався.

Ще.

Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — II клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг…

Їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна 1.

Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:

— Передайте моей жене. Їх повели.

XXXVII.

Вагони. Пахне самогоном, патронами і олією, пахне нігом і кров'ю…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: