З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвідку в напрямі на Полтаву. Було тяжко й лячно сидіти у вагонах і чекати на смерть. Бо скрізь же партизани, і щохвилі нас можуть одрізати од Кременчука. Ми сидимо у вагоні, у всіх настрій неможливий. А один козак так жалко й жалісно матюкався і нив перед мене, що я не витримав і сказав: «Та замовчи ти. Тут і так тошно й без тебе…» А він усе ниє… І було противно дивитись на його перелякане, повне болю, спітніле обличчя. Бунчужні нашої та 9-ї сотні були більшовицькі агітатори. Бунчужний И-ї сотні, низький і русявий, казав: «Надо не ныть, а делать дело». Почувалося щохвилі, що всі схопляться за зброю і почнуть бити старшин. Сотенний Глущенко попередив нас. Він вихопив свою кубанську шаблюку і, махаючи нею перед нами, почав кричати;
— Я не хочу бути за сотенного у бандитів!
Хлопці не були ще готові, без зброї, і ми кинулися од нього тікати, але в дверях застрягли. Бунчужний нашої сотні спокійно став на дверях із рушницею і чекав. Курінний Ліневський заспокоїв Глущенка, і той його послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, наші бунчужні зникли: був даний наказ їх заарештувати, але вони про це зарані довідалися і зникли.
XL.
Знам'янка. Лютий 1919 p.
Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні… Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних '… Його штаб на цукроварні… Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари… Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки…
Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку… І от чорну тьму перед нами тихо й жутко прорізала ракета… Ми знову вийшли на полотно залізниці. На лівім фланзі почалася стрілянина… Ми покірно впали навколішки і приготовились… Стрільба так же, як і почалась, замовкла. Виявилося, що на нашу ласу наскочила кінна розвідка, і під час стрільби забито прямо в голову одного нашого козака, а у одного кіннотника нашою кулею збито шапку… По тій шапці ми потім дізналися, що то була розвідка нашого полку…
На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де гріїгор'ївці. Поширюються чутки, що григор'ївці не готові зовсім, що вони тільки п'ють та гуляють… Мапі не віріїлося… Я почував грозу, що її вітер доносив із-за лісу… Я чув, що григор'ївці йдуть…
Од будки машиніста до нас на пульман був проведений телефон.
Броньовик наш просто й сміло вискочив з-за лісу… Димів біля заводу броньовик ворога, а збоку було як комашні григор'ївців, які, побачивши нас, почали швидко-швидко бігти назад… Кулеметник вхопився за ручки кулемета, але він не працює…
Як почало ж по нас бити…
Снаряди вітром шуміли над нашими головами, і щохвилі почувалося, що приціл береться все кращий і кращий. Ми всі присіли… Не було змоги висунути голови… Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито…
— Назад!
— Назад! — кричимо ми всі… Телефон зіпсовано, і броньовик іде вперед, туди, де снаряди б'ють прямо по рейках, і видно, як шпали чорно й розкидано летять у небо… Врешті машиніст почув команду, і броньовик поволі, під ураганним огнем, почав одходити…
— В лаву!
Козаки вискочили й побігли в лаву, а я сказав курінному, що погано себе почуваю, що у мене болить живіт, і лишився на броньовику. Я злякався…
Але мені було соромно перед самим собою, і я, взявши дві коробки кулеметних стрічок, поніс їх вздовж залізниці до лави… Йшов я чомусь у виямпі збоку рейок… Ворог б'є… раз — по броньовику, а три — по лаві, раз — по броньовику, а п'ять — по лаві…
Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з силою шпурнула купою розбитого шлаку… Набій… Я впав і трохи не виламав собі шиї… Підвівся…
Але мусив з коробками йти, ні, бігти назад, бо козаки й старшини з круглими, вилупленими, повними смерті очима бігли назад…
— Відступай!..
Тяжко й сумно під уже сконцентрованим огнем ворога ми почали одходити. Ворог бив по диму… Хорунжий повернув гармату дулом униз і почав бити по рейках… Григор'ївці нас обходять, може, вже обійшли… Вони хочуть перерізати нам дорогу на Цвіткове… І поки на станції переводили стрілку, в мені все тремтіли слова:
Силой прекрасной, могучею…
Силой прекрасной, могучею…
і я од нетерплячки й жаху, що ми не встигнемо проскочити, не міг устояти на місці…
Стрілку перевели, і ми швидко рушили…
Коли ми порівнялися з .селом, воно було нам з лівого боку, і вже було чорно од григор'ївців… Ми думали, що вони десь уже поклали на рейки піроксилінові шашкії… Але броньовик летить… Видно, як вийшли з хат дівчата… Дивляться, лускають насіння… Під огнем, присівши в броньовику, навіть не відповідаючи, ми…
Проскочили…
Дивимось назад… А за нами летить потяг немуштрованої частини швидко-швидко… Мимоволі хочеш, аби він проскочив… Там же гроші, обмундирування, ранені козаки…
Дивимось назад… аж летить тільки один паровоз, а состава нема… Григор'ївці не встигли підкласти піроксиліну під паровоз, але під вагони встигли, а може, бомбами розбпли зціпку…
Другий курінь мусив вигрузитися і після кількох атак вибив григор'ївців із села… Аж до цукроварні тікали Григор'ївці… Полк весь проскочив… Тільки гроші Григор'ївці таки одбили.
Коли козаки другого куріня після першої атаки розбито тікали до ешелонів, із одного двору вибігла старенька бабуся і закричала на них…
На Цвітковій чи на якійсь ближчій до неї станції наш п'яний сотенний стріляв прямо в публіку і ранив одного цивільного в стегно, просто так, ні за що.
На Христинівці ввесь час десь збоку били броньовики, але ми в бою не були.
Через Жмеринку ми їхали під видом ешелону сппнотпфозних (на вагонах крейдою було написано: «Сипний тиф»), хоч жодного хворого на тиф у нас не було, ми сміялися, грали в карти і пили спирт, розводячи його водою. П'яний каптьор дає мені кружку спирту. Я питаю:
— Розведено?
— Розведено, розведено… — каже…
А в кружці ж не видно. Я залпом випив, і як почало в мені горіти… наче хтось мені незліченими розпеченими залізними кігтями почав рвати шлунок і кишки… Я проходив у сільськогосподарській школі (на ст. Ямі) колись, що коли купоросну олію або азотну кислоту розводити водою, то ї'~' сила слабшає. Я почав швидко й багато пити води. Стало легше.
Який би я не був п'яний, я завжди був тихий і смирний, тільки плакав, щоб ніхто не бачив, за своїм селом та Констанцівю… І було непри&мно, коли деякі козаки п'яними починали розорятися, битись і кричати так, що їх доводилось зв'язувати.
XLI.
Проскурів 1. 15 лютого 1919 року.
Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти.
І на смутний ранок, коли крикнули: «До зброї!» — я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава… Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець— пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк.
На правому фланзі почалася стрільба… В ділі — кулемети, орудія, бомбомети…
Нам ще нема наказу стріляти… Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі… Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить… І, здається, осьось мене розірве…І от почалася наша стрільба… Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала… Хтось із наших почав кидати бомби…
— В атаку!
І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків…
Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби… З голови текла кров, а з губ слова:
— Не бийте… я ж — такий, як і ви…
Це ж були козаки, українці, наші…
Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України…