Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним) :
— Ще не вмерла Україна, а тільки смердить…
І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованоЇ частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали…
Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов.
Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички… Один сказав: «За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви…»
А другий, коли його роздягали і сказали: «Біжи!» — перехрестився й закричав: «Спаси мене, божа мати!..»
— Спасе її мать… — відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю.
І мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови… Це ж так неестетично… Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас… А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг… Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли.
Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми…
Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле.
Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля…).
Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе. махаємо руками… А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли…
Ах! А я ж махав йому рукою…
Лежимо.
І от просто на нас швидко летить хмара… чорна й грізна.
Кіннота.
Ворог наступає…
На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і команду*;…
— Приціл двадцять чоти-и-и-ри…
І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки… «Тікай»… кричить моє тіло… Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки…
То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах… Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безног-им…
Наступаємо…
Так, як і в Лозовій…
Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо… На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини… У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно… Позиція ж жахна, а казарми над нами… Думаємо, це нас підпускають ближче… Дивуєшся, чому ворог такий спокійний… Але ми йдемо.
Потім з криками «Слава!» біжимо в атаку на… уже покинуті казарми.
Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю.
Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає.
Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську… голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли…
Одній гімназистці застромили між ноги багнета…
А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві…
Один старий єврей перед залпом сказав:
— Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп…
Залп одгримів, і єврей, майже перерізаний кулями пополовині, упав…
Всі козаки поціляли йому в живіт…
Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози.
Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат… Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними…
Я зняв лахмату гайдамацьку шапку, залиту кров'ю української та єврейської голоти, надів французьку каску і став санітаром…
На ранок скривавлені мури наче ще гули криком:
«Русский?» — і собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах… Ми розташувалися в білгородських казармах. На кухні на чорних дошках ще були крейдяні написи їжі та її складу. Головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої російські (я писав і російською мовою) поезії, і він мене взяв до околодку.
Місто ось-ось повстане… Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. І я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів:
— То-ва-р-ри-щи…
Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й Їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана 1 тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: «Справа не в кількості…»).
Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма.
XLII.
Березень 1919 року.
Нарешті виступаємо на фронт. Бої йдуть під Хрпстинівкою. В Жмеринці я стояв у касці, з червоним хрестом на правому рукаві, сумно дивився й махав рукою козакам мого куреня, що гриміли повз мене в вагонах, уквітчаних сосною, на яких було написано крейдою: «Смерь тим, хто руйнує нашу неньку Україну».
Мені було страшно за них і соромно за себе. Боягуз. Наче хрестом можна затулитися від смерті? Недалеко від Христинівки на якійсь станції ми спинилисяВечоріє. Вітер жутко нагина явори станційного скверу, крізь них вигляда жовтий, як обличчя розстріляного, місяць… А далі в вечірній смуті видно, як іде дуель нашого й червоного броньовиків. Вони сміливо стали недалеко один проти одного і в упор б'ють огнями в огні…
Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика… Їм було майже одірвано голови. Вони лежали розкидано на гнилій соломі, роздягнені, босі… їх було п'ять.
З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого… і наслідки я бачив у сараї… Одного, що стояв біля гармати, як і всі, навіть не контузило. Хлопці казали, що він був тихий, смирний і виконував тільки те, що йому наказували, а ці, побиті, були зарізяки, вони перед розстрілом завжди мордували полонених.
Була грязюка, і в мареві весняного дощу я бачив, як наші колони напружено, наче проти вітру, йшли в наступ…
На пероні я бачив двох єврейських хлопчиків, поколотих багнетами… Вони ще тоскно вовтузились у крові… Казали, що це шпіони. Козаки пішли в атаку на червоний броньовик і на платформі захопили в полон німців — орудійну прислугу, їх привели на станцію і пустили на вітер… Я бачив тіло одного німця, ще не закопаного дядьками, біля паркану…
Христинівки не могли взяти.
Матроси «7-го совполка» з криками «буржуазные лакеи» одбивали нас од станції.
Відступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанці. Одного козака розірвало його власною бомбою на шматки, коли він в огні погоні за дядьками зачепився бомбою (вона була німецька. Рукоятка була без кришки, і шнурок зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував), і його ховали. Мені було противно. Я од злості, що він такий скупий і вредний (ковбасу пожарить і сам поїсть, попросиш — не дає. А на дурняка завжди у нас їв. Він мені показував картку своєї дружини), уявляв, як його гладка, налита кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так і вийшло.