Третя рота – Володимир Сосюра

Мені й тепер іноді зимою… коли сніг і я один, подує кийсь вітер і запахне… снігом і… кров'ю… Правда, тепер не так часто (може, тому, що НЕП і і міхова доха…).

Ще пахло кожушиною і козацькими онучами…

Нас відправляють на позиції.

І чудно. Я був безпричинно веселий… Наче мене це не торкалося… Тільки сестра моя стояла біля дзвінка гумно, сумно дивилася на мене…

Вона вмерла в 1919 році, я так її й не бачив.

А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт…

Ми співали «Чумака» 2.

Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати німців…

(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній…

Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..).

Їдемо.

І вже на Сватовім пероні… (Ніч… Сніг… Вітер…). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):

— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.

Пішли в розвідку.

Звичайно, селяни нам не кажуть, де червоні.

Всі села — більшовицькі.

На другу ніч я був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий). Я—вартовий по кухні. Над ранок о п'ятій іти на кухню.

А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися пволю м'яса, яке тоді було краще за шоколад-міньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо, і з цією мрією заснув… Готелів для козаків не стало, і декого розташували по хатах. Мене й ще одного козака мого рою — в хату.

Ми з ним наче вдома; розляглися до білизни, бомби поклали на вікно, рушниці поставили в куток. Спимо.

А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тоді…), я не проснуся.

Враз вбігає хазяйка (2 година ночі).

— Ой, діточки мої, ви ж пропали!

— Що таке?..

— Ваші всі побігли на станцію, була стрілянина, кулі звистіли по садку.

Ми спокійно одяглися. Я, як вартовий по кухні, взяв запхнув за пояса тільки багнета. І йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.

— Це, кажу, «так, просто паніка якась». Мені не вірилося… німців побили, варту побили, Київ іаш, а тут, на тобі… втекли… покинули… І навіть не юзбудили… <<Ні! Ми йдемо чистити картошку». Виходимо. Сніг. Туман. Вулиця йде просто до вокалу.

Тихо. Смертно тихо. Навіть собаки не гавкають. Тільки на станції тонко й одиноко кричать паровози. Із туману підходить до нас козак, і рушниця в його а плечем.

— Що таке?..

— Та наші всі побігли на станцію… Була стрільба, ричали «слава», «ура».

Тишина смертна.

Ідемо чистити картошку.

Я ще не вірю, що це кінець.

Мені деревляно спокійно і покірно.

І от із туману смутно, а потім чітко: «Коні!»

«Не наші», — щось сказало мені, і я притулився до ину.

Мої товариші стали на півкроку вперед од мене. Ми підкові вершників.

— Хто йде?

— Свої.

— Пропуск.

— Олена.

— Яка Олена?.. Руки вверх!

Не знаю, чи підняли мої товариші руки, чи ні, але відчув жах у голосі того, що кричав «руки вверх», перескочив через тин за копицю… Біжу по городах… а ззаду чую удар по чомусь м'якому і «ой… ой…» тихе й тоскне. А зір механічно відбиває, відбиває кривеньку чорну вишеньку на білому тлі снігу, смутні контури тинів, копиць і хат.

Шлика я зірвав… але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать…

А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться… Смерть…

А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:

— К стенке! Або:

— На рубку!..

Тільки в процесі боїв я дізнався, чому вони не стріляли мені в спину. Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава. Вони тихо нас і зняли, цебто тих двох — порубали… У них теж були оселедці (а вони шахтьори…). Про це я дізнався аж 1921 року (що їх порубали…).

І почалася стрільба…

Ніч раз у раз протинало червоними мечами пострілів… Я вирив у снігу рівчака і ліг у нього… Пливли образи Констанції і бабусі, які мене дуже любили… Констанція тоді, а бабуся й тепер — їй 102 роки. Образу матері не випливло… Та й то, як мить. Якась спокійна покора смерті. Я іноді не витримував, вставав і йшов прямо на вогонь, але знов лягав… Вода капає мені за комір, на щоки… Потім я зайшов у двір і підліз під призьбу (до хати не пустили. Я стукотів, але вони по голосу пізнали, що я із «побежденных»…).

І от червоні займають село…

З годину цокотіла вулиця… То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота… І все цокотить, цокотить, цокотить… Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду… І от забили дзвони. Неділя.

Й вийшов, наче у сні, на вулицю… Там… Там… Там… Купками стоять червоні… У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон… Я наііть і голосів їхніх не чув…

І ніхто мене не спитав, не затримав…

Все село — більшовицьке.

Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.

— Острижіть мені оселедця.

Син бере й стриже мені оселедця.

Але ж голова моя побрита.

Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов.

Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак… Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно… Втік з-під розстрілу.

Це — старий гайдамака.

— Ну, — кажу, — «ходім на Святі Гори» (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому.

І який же я дурний (а може, хитрий… Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу:

— Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки.

— Не скажемо, діточки, не скажемо. І не сказали.

Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою 3, тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:

— Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій? Я сказав:

— Так, ми гайдамаки.

Дядько нічого не сказав.

Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку…

І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».

— Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?

— Та що там з ними базікати! До штабу їх.

А жінки не віддають нас, плачуть та приговорююті

— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.

І прокинувся в мені поет-агітатор… Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: