Третя рота – Володимир Сосюра

І стало чудно… Лисий «пачпортний» староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок., (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість…).

Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю

і тепер по світу хай вона блукає.

Хай вона до зброї всіх рабів скликає.

Пісня ця родилась в темнім, темнім гаю…

1918 p.

Це такі слова… Але ви б послухали, як я тоді декла мував. Я на «Плузі» 4 і тепер, і раніше так не декламу вав і не декламую… У мене аж волосся ворушилось від піднесення…

Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник… Його дядьки не пустили.. Я й досі не знаю, де він… Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав

— А ти, хлопче, останься, побалакаємо…

Та й досі балакають…

Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть…

Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний.

І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.

В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош… Але не можна вийти з вокзалу,

Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку.

Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори… Приходимо у якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього… Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба…

Ми — назад..

Потім знову—в завод.. У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема… Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі…

Ідемо далі… Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій «котелок»… Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.

О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці… Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення… Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки… Ну, цигарки (десертні), ну, варення… Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..

Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.

Відступ.

На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.

— А, Володька?

— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.

Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери 7 «сахаровці».

Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням… У мене була розірвана й стара шинеля… Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть…

Я все не вірю… Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.

Лозова. Грудень 1918 p.

Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети…

Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.

Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з піім пре минуле, я тільки сказав йому:

— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою

— Праворуч! — І ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх велг на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів iз їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами 9 за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:

— По бандитам — пальба…

Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:

— Та що, та ми нічого… Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.

В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих.

Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який… Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики…

І от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії… І вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх… Але лізти до них з поезіями, та ще якими… Коли люди вже за муром смерті…

Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші… І вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок… Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб… (а цікаво було б попитати цих студентів).

24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона натоти в котелок води. І тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою… Бомби, кулемети, рушниці…

До зброї!

Наш бронепоїзд тихо від'їжджає… А стрільба все йде, йде… І горить електрика… Мені страшно досадно, що вона горить… Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.

Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. Ідемо по «чавунці», а по боках посадка… Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. Ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу… Лячно йти біля посадки… А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли… Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці… Більше нічого… І враз гасне електрика, а з нею й стрільба.

Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям… Був туман… і лава наша далеко-далеко обхопила поле… по боках хмарами — кіннота… Десь стукнув постріл… Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки… У дворі будки я побачив забитого… Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма… Це був перший забитий, якого я близько побачив… Ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо… Входимо в село, власне, передмістя Лозової… Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа… Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули… а він пішов. І чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: