На Жмеринку відступ одрізано і ми виступаємо через Вапнярку на Одесу. Рада старшин і козаків нашого корпусу (окремий запорозький) випустила до більшовиків відозву, що ми теж більшовики, але українці, і що воювати нам нема за що, бо ми — брати. Червоні прислали до нас делегацію. В ній був козак нашого полку, захоплений в полон червоними, коли ми віддавали Полтаву.
Його захопили на броньовику. Він був з оселедцем і в широченних червоних штанях. Як рідкий і комічний екземпляр, червоні його не розстріляли, а тільки, впстроївшись, кожний добре смикнув його за оселедця.
Я був щасливий, мені було радісно. Я не знав, що ми й не думаємо переходити на бік червоних. Коли я схвильовано і радісно говорив осавулові полку, що ми переходимо до червоних, в його звужених до макового зерна зіницях глянула на мене смерть… Червоні не дурні, зразу розкусили нас, і ми почали панічно під їх ударами відступати до Вапнярки.
Я ще раз побачив того вродливого хлопця, героя бунчужного, який на Лозовій перед боєм з махновцями таї; радісно й необачно перекидався на снігу. Його принесли до нашого вагона. У нього набоєм було вирвано май;ко всю ляшку, захоплено трохи бока і перебито руку й ключицю. Коли йому робили перев'язку, він тільки кусав руку й мовчав, а потім спокійно попросив у лікаря закурити.
Мене з літучкою ранених та тифозних козаків командирують до санпотягу окремого запорозького полку.
Вагон другого класу. Уже під Роздільною нас оточили червоні повстанці.
Сестра-жалібниця перев'язала рану від кулі на руці у старшини. Цей старшина, гладкий і переляканий, втік з-під розстрілу. Він був на селі, і його повстанець повів у ярок розстрілювати. У повстанця була австрійська рушниця, і по тому, як повстанець возився за його спиною з затвором, старшина зрозумів, що той не вміє стріляти, й побіг…
Куля попала йому вище ліктя… Під бинтом рожевіла кров, і захеканий голос старшини врізався в мою пам'ять…
Голос — із смерті…
Вечір… Повстанці все ближче… Вже йде кругом стрільба…
Я пішов у купе сестри-жалібниці… В неї були індуські очі і бліде обличчя, повне смерті… Я почав читати їй свої поезії. Вона спитала мене:
— Ти не хворий? Я сказав:
— Не знаю.
Вона обдивилась мене і віддалась мені… Смерть заглядала в вікна. Повстанців одігнали.
На Роздільну прибігло кілька старих гайдамаків з мого куреня. З ініціативи бунчужного Натруса наш курінь і 4-й перейшли на бік червоних десь під Вапняркою. Вони роззброїли старих гайдамаків та старшин і заарештували їх. Деяким удалося втекти.
Одеса була захоплена червоними, і з Роздільної ми повернули на Тирасполь. Коли ми були ще на Бірзулі 1, то я на пероні бачив грецького офіцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас, як на щось нижче, їх броньовик мав піти на Голту в бій з григор'ївцями.
На Роздільній були румуни. Але вони втекли з Роздільної, коли фронт почав з двох боків (од Одеси й Бірзули) наближатися до Роздільної. Ми в Тирасполі. Вино й мамалига. Я пішов дивитися на французів, що бівуаком розкинулись недалеко міста. Вони були чисті, рум'яні й синенькі. Спокійно дивилися на нас ці рожеві й гігієнічні діти. Вони були такі спокійні… А ми?
Я уже при санпоїзді. Мені дали два вагони тифозних, і я захворів і сам на тиф.
Мене кинули, як собаку, у вагон на полицю. В мене висока температура, а санітар цілує мене, п'яно плаче і дає мені їсти солону ковбасу… Я вийшов із вагона… Іде головний лікар санпотягу:
— Ти чого вийшов із вагона?
— А чого ви мене кинули, як собаку, без усякої допомоги. Поки здоровий, так і потрібний…
— Іди лягай у вагон.
— Не піду. Ви мене покладіть до м'якого вагона.
— Іди, а то шомполів дам.
— Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку…
— А… так ти так? Ну, я з тобою пощитаюсь. А збоку поруч стоїть штабний ешелон, і старшини, що в новеньких галіфе гуляють біля блискучих вагонів, кричать у наш бік:
— Гоните их в шею.
Я пішов і ліг у вагон.
До румунського короля поїхала делегація, щоб пропустили нас до Румунії… Недалеко — стрільба. Горять підпалені козаками ешелони…
Нарешті їдемо через міст на Бендери… Заборонено виглядати з вікон під загрозою смерті.
В Кишиневі довго стояли ми на станції.
Я від високої температури говорив тоненько й жалібно. В мене перед очима все пливуть якісь жовті квіти й Констанція… А сестра-жалібниця замість подати води або повести мене до уборної, кокетує з старшинами-чорношличниками і не звертає уваги на мої сльози й докори…
І от за нами приїхали автомобілі, й мене повезли до міської лікарні…
Я в бреду все бачив, наче червоні входять до лікарні і б'ють мене штиками в груди. Кров моя фонтаном б'є в стелю, а я кричу їм, що я після жовтневого перевороту був співробітником газети «Голос труда» лисичанської Ради робітничих та солдатських депутатів і декламував їм свого вірша: «Руку, товарищ, и в бой беспощадный…» Але вони не слухали і все кололи мене в груди…
Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побіжить від мене. Вона швидко повернулася і вприснула мені в груди біля серця камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з насолодою буду пити воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то підійшов до одного старшини, біля якого було повно волоських горіхів, і попросив хоч трошки у нього. Старшина не дав мені горіхів.
Після тифу я вкупі з одужавшими їду останнім ешелоном через Буковину до Галичини.
А румуни… У їхніх кіннотників на постолах остроги, їх старші б'ють по морді, і вони тільки покірно підставляють свої смугляві фізії, а потім мовчки витирають густу кров із носа. Надто вже покірні ті цигани, їх старшини — феодальні дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять по перонах з блискучими стеками. Нас не відпускають од ешелону навіть купити мамалиги. Одного старшину нашого, що пішов купити мамалиги, румунський вартовий прикладом пригнав назад. Я радію з того, що хоч тут ми однакові. Бо в Проскурові ще була старшинська їдальня, і взагалі старшини наші були дуже привілейовані. А козаки — це було щось нижче, безсловесне. Та й не дуже розбалакаєшся, коли полковник Маслов після проскурівського погрому казав козакам:
— Хто буде агітувати за більшовиків, даю право кожному козакові стріляти.
І взагалі, що пан сотник сказав, то й закон, у козаків же не було права висловлювати своїх думок. Вони тільки мовчки про себе думали.
Після тифу я ходив наче мертвяк. Ноги мені наче налило свинцем, навіть через рейки було важко переступати, а під вагонами я міг тільки пролазити рачки. Сили не було тримати тулуба зігнутим.
Дядьки в Буковині літом ходять у кожухах, забиті і покірні. Збоку я бачив Чернівці на горі і чудесний залізний міст. Здаля й на Згорі він здавався таким легким і прекрасним. Заліщики, Тарнопіль.
Ставили п'єсу «Бурлака» з участю Садовського 2. Після Садовського ще ніхто з артистів так владно не захоплював мене. Галицькі дядьки чекають на більшовиків, які мають дати їм землю. Галичина смутно промайнула.
Тільки часовні, уніатські церкви та вітання:
— Слава Ісусу.
— Навіки слава.
Я вийду в поле й співаю:
Повій, вітре, з України 3, де покинув я дівчину…
Через Волинь наступаємо, через Чорний острів на Проскурів. Коли ми увійшли знову в Проскурів, я на дорозі, біля білгородських казарм, побачив труп мадяра… Він синьо й одиноко лежав у грязі на дорозі… Здається, він був у погонах, і один йому був відірваний… Чому вони мені такі рідні?.. Може, тому, що я по матері мадяр? Ми дійшли до Деражні, а далі… гріхи не пускають… Тільки нальотами захоплюють Жмеринку. Славиться Запорозька Січ з батьком-божком на чолі. Це романтичні й дурні фігури.
Коли їх, гарно одягнених, кинули в бій, була роса, й вони, щоб не закалятися, не хотіли лягти в лаву… їх багато покосило з червоних кулеметів.
Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню… Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші.
Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки… Йому одірвало голову…