Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі… Нас ведуть…
Вітер і ніч, як у поемі Блока «12»… Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі…
Капітан, у якого тускло блищать погони, каже:
— Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки…
Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.
І їх голоси мені такі далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні…
І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.
— Взвод, стройся!
І після нашої команди: «Чота, ладнайся!» — команда ворогів звучить сухо й гостро…
їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:
— Ви нас прийшли бити? Овсій сказав:
— Били й будемо бити…
Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя…
Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників.
Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже:
— Что-то подозрительное…
Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється… Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут…
На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано:
«Привет курсисткам Деражни, — красноармеец (такой-то) ».
Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія… В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися… Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання:
— Скажите, пожалуйста, сколько времени?
— Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі:
— Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я відповів:
— Они развеются, как дым.
Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі:
«Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні», — я думав:
«Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!..»
І червоний рух вставав гігантом передо мною:
— За весь бедный народ.
Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання «відкіля?» вони відповіли:
— Со всего света!.. Мене це так вразило:
— Со всего света!..
І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну.
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…
Наша третя сотня пішла в атаку на «Коршуна», і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карному увійшов полковник і сказав:
— Пленные уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия? Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії '°.
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую неделимую.
— А ми — за соборну Украшу.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском?
— В Константиновском.
І вони потисли один одному руки…
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер «купив» у мене за дві «українки» мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик «Коршун».
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й співаємо:
«Ревуть, стогнуть гори, хвилі…»
У старшин на очах сльози…
З якою тугою ми виводили:
Де ж ви, хлопці-запорожці,
сини славні волі?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?..
І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому.
Сімферопольці казали, що «Коршун» сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей…
Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав:
На вас, завзятці юнаки, борці за щастя України, кладу найкращії думки, мої сподіванки бдині.
Хай кат жене, а ви любіть свою окрадену країну, за неї тіло до загину і навіть душу положіть…"
І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було.
Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними.
До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти.
Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки… Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити.
Я ліг.
Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й «полонений»!
Нас відпускали просити у селян хліба.
Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.
Полковник сказав:
— Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
— Це випадково, — сказав бунчужний.
— Что это значит?
— Случайно, — з'ясували йому юнаки.
Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк.
Один полонений сказав мені, що він махновець із Успенського полку.
Я не видав його.
Не розстрілюють тільки безпартійних, більшовиків та петлюрівців.
А я ж колишній гайдамака.
Що як Мороз видасть?!
Але Мороз мене не видав, хоч часто мені цпм загрожував і шантажував мене.
Я захворів на тиф.
Одеса.
З вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море.
Воно майже замерзло, і над ним тихо і срібно літали чайки…
Повезли до шпиталю.
Лежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо, весь в огні…
Поруч стогне й кидається хворий, і «сіделка» все ставить мене йому за приклад, що у мене вища температура і я лежу смирно, а він з меншою температурою і не дає їй дихнути…
Візитація.
Входить лікар і сестра-жалібниця.
Сестра глянула на мене, зблідла і трохи не впала непритомною. її підтримав лікар і вивів.
Потім вона входить до нас, дивиться на мене і каже:
— Как же вы меня испугали!
Виявилося, що я подібний на її забитого на фронті нареченого, офіцера.
Я — в ізоляторі. В мене поворотний тиф, другий приступ. Один був в дорозі.
Вона каже:
— Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней напомните мне мое прошлое.
Вона взяла мене до себе в палату, дала мені ще своє ватне одіяло (у всіх по одному. Вогко, сиро. Поруч мене щоночі по два, по чотири вмирають). Носить мені консерви, цукерки… і все якось чудно дивиться па мене та цілує. Я, як і її наречений, вчився в сільськогосподарчій школі.
В мене на грудях, після тифу, абсцес, — і мене переводять до хірургічного шпиталю в грецькій духовній школі чи семінарії.
В шпиталі між раненими лежали й червоні з Таращанського полку і інші. Вони розповідали, що коли білий десант захопив Одесу, то багато важко ранених червонармів було викинуто просто на вулицю.