Третя рота – Володимир Сосюра

Потім з криками «Слава!» біжимо в атаку на… уже покинуті казарми.

Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю.

Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає.

Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську… голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли…

Одній гімназистці застромили між ноги багнета…

А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві…

Один старий єврей перед залпом сказав:

— Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп…

Залп одгримів, і єврей, майже перерізаний кулями пополовині, упав…

Всі козаки поціляли йому в живіт…

Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози.

Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат… Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними…

Я зняв лахмату гайдамацьку шапку, залиту кров'ю української та єврейської голоти, надів французьку каску і став санітаром…

На ранок скривавлені мури наче ще гули криком:

«Русский?» — і собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах… Ми розташувалися в білгородських казармах. На кухні на чорних дошках ще були крейдяні написи їжі та її складу. Головний лікар полкового околодку не взяв би мене з муштрової частини, але я почав йому читати свої російські (я писав і російською мовою) поезії, і він мене взяв до околодку.

Місто ось-ось повстане… Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. І я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів:

— То-ва-р-ри-щи…

Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й Їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана 1 тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: «Справа не в кількості…»).

Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма.

XLII.

Березень 1919 року.

Нарешті виступаємо на фронт. Бої йдуть під Хрпстинівкою. В Жмеринці я стояв у касці, з червоним хрестом на правому рукаві, сумно дивився й махав рукою козакам мого куреня, що гриміли повз мене в вагонах, уквітчаних сосною, на яких було написано крейдою: «Смерь тим, хто руйнує нашу неньку Україну».

Мені було страшно за них і соромно за себе. Боягуз. Наче хрестом можна затулитися від смерті? Недалеко від Христинівки на якійсь станції ми спинилисяВечоріє. Вітер жутко нагина явори станційного скверу, крізь них вигляда жовтий, як обличчя розстріляного, місяць… А далі в вечірній смуті видно, як іде дуель нашого й червоного броньовиків. Вони сміливо стали недалеко один проти одного і в упор б'ють огнями в огні…

Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика… Їм було майже одірвано голови. Вони лежали розкидано на гнилій соломі, роздягнені, босі… їх було п'ять.

З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого… і наслідки я бачив у сараї… Одного, що стояв біля гармати, як і всі, навіть не контузило. Хлопці казали, що він був тихий, смирний і виконував тільки те, що йому наказували, а ці, побиті, були зарізяки, вони перед розстрілом завжди мордували полонених.

Була грязюка, і в мареві весняного дощу я бачив, як наші колони напружено, наче проти вітру, йшли в наступ…

На пероні я бачив двох єврейських хлопчиків, поколотих багнетами… Вони ще тоскно вовтузились у крові… Казали, що це шпіони. Козаки пішли в атаку на червоний броньовик і на платформі захопили в полон німців — орудійну прислугу, їх привели на станцію і пустили на вітер… Я бачив тіло одного німця, ще не закопаного дядьками, біля паркану…

Христинівки не могли взяти.

Матроси «7-го совполка» з криками «буржуазные лакеи» одбивали нас од станції.

Відступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанці. Одного козака розірвало його власною бомбою на шматки, коли він в огні погоні за дядьками зачепився бомбою (вона була німецька. Рукоятка була без кришки, і шнурок зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував), і його ховали. Мені було противно. Я од злості, що він такий скупий і вредний (ковбасу пожарить і сам поїсть, попросиш — не дає. А на дурняка завжди у нас їв. Він мені показував картку своєї дружини), уявляв, як його гладка, налита кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так і вийшло.

На Жмеринку відступ одрізано і ми виступаємо через Вапнярку на Одесу. Рада старшин і козаків нашого корпусу (окремий запорозький) випустила до більшовиків відозву, що ми теж більшовики, але українці, і що воювати нам нема за що, бо ми — брати. Червоні прислали до нас делегацію. В ній був козак нашого полку, захоплений в полон червоними, коли ми віддавали Полтаву.

Його захопили на броньовику. Він був з оселедцем і в широченних червоних штанях. Як рідкий і комічний екземпляр, червоні його не розстріляли, а тільки, впстроївшись, кожний добре смикнув його за оселедця.

Я був щасливий, мені було радісно. Я не знав, що ми й не думаємо переходити на бік червоних. Коли я схвильовано і радісно говорив осавулові полку, що ми переходимо до червоних, в його звужених до макового зерна зіницях глянула на мене смерть… Червоні не дурні, зразу розкусили нас, і ми почали панічно під їх ударами відступати до Вапнярки.

Я ще раз побачив того вродливого хлопця, героя бунчужного, який на Лозовій перед боєм з махновцями таї; радісно й необачно перекидався на снігу. Його принесли до нашого вагона. У нього набоєм було вирвано май;ко всю ляшку, захоплено трохи бока і перебито руку й ключицю. Коли йому робили перев'язку, він тільки кусав руку й мовчав, а потім спокійно попросив у лікаря закурити.

Мене з літучкою ранених та тифозних козаків командирують до санпотягу окремого запорозького полку.

Вагон другого класу. Уже під Роздільною нас оточили червоні повстанці.

Сестра-жалібниця перев'язала рану від кулі на руці у старшини. Цей старшина, гладкий і переляканий, втік з-під розстрілу. Він був на селі, і його повстанець повів у ярок розстрілювати. У повстанця була австрійська рушниця, і по тому, як повстанець возився за його спиною з затвором, старшина зрозумів, що той не вміє стріляти, й побіг…

Куля попала йому вище ліктя… Під бинтом рожевіла кров, і захеканий голос старшини врізався в мою пам'ять…

Голос — із смерті…

Вечір… Повстанці все ближче… Вже йде кругом стрільба…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: