Червоні ось-ось захоплять Одесу. Евакуація.
З одним червонармом я дуже подружив. Він признався мені, що він комуніст і що в нього є документи з ячейки, не дивлячись на те, що я одрекомендувався йому, як бувший петлюрівський юнкер. (Цей товариш потім учився зо мною в Артемовці). Він був захоплений білими й мобілізований. В частині офіцер, який догадувався, що він комуніст, але не мав матеріалу, наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрізано.
Коли мене хотіли, як «юнкера», евакуювати до Єгипту, він не порадив мені їхати, сказав, що я такий же юнкер, як він денікінець. І я залишився.
Кораблі Антанти б'ють по червоних лавах…
Над городом шумлять набої…
Червоні близько…
Привозять ранених офіцерів, яких почали бити по окраїнах.
Один кавалерист б'є обрубками рук у живіт стражника, який од ударів тільки підстрибує всім тілом на ліжкові…
Офіцери, яких не встигли евакуювати, лежать бліді, бліді…
А один офіцер не витримав і сказав:
— …Ух… страшно…
Ми дивимося з вікна на вулицю, через яку тривожно перебігають фігурки людей з багнетами. Деякі не встигають перебігти й падають. На тлі тривоги бою вони лежать страшно нерухомі. Іде стрільба.
І от відчиняються двері, і входять матроси з червоними бантами на грудях. Вони спокійні, стрункі й коректні.
— У вас офицеры есть?
Вони нікого не забрали. Тільки подивилися документи й пішли.
Лютий. 1920.
При 4-й стрілецькій галицькій бригаді, яка перейшла до червоних, з полонених петлюрівців та денікінців формується два полки: «1-й Чорноморський» та «Кінний запорозький». Я вступаю до «1-го Чорноморського».
Команда українська. Всі старшини й козаки ходять з тризубами на кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Денікінські офіцери, звичайно, тепер за «нєньку Україну». Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:
— Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті.
Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку.
Воєнкома в полку нема. А є тільки воєнком бригади.
Він на мітинзі агітував нас, аби ми вступали до ячейки.
— Я знаю, — казав він, нервово одкидаючи своє буйне волосся з лоба, — я знаю, що між вами є такі, що шукали нас, але обставини їм заважали…
Я трохи не впав і не забився в риданні… Я ж шукав!..
А вночі старшини й козаки умовляються убивати тих, хто запишеться в ячейку. І ніхто не записується до ячейки.
Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до театру, де українською мовою більшовик почав нам говорити про історію України зовсім не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказує нам іти з театру, бо це все «давно відоме»…
Я не хотів, але мусів іти. Наказ.
Коли було Шевченківське свято, ми й галичани вийшли на майдан з морем жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було.
Червоні хотіли нас роззброїти, але чомусь цього не зробили. Вони тільки їздили кругом на грузовиках з кулеметами.
Ми перейшли на Італійський бульвар, в будинок був[шої] військової школи.
Раз на муштрі один старшина, бувший денікінець, закричав на козака:
— Молчать! Без разговоров!
Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшині:
— Це вам не денікінська армія, а червона. І, будь ласка, говоріть українською мовою, бо ви в українській частині.
Він пішов і пожалівся на мене курінному. Курінний, пузатий і спокійний, кличе мене. Читає мені нотацію. Я йому схвильовано і гнівно кажу:
— Пане курінний (казали у нас не «товаришу», а «пане»), я ж так не можу!
Тоді він ласкаво мені всміхнувся, нахилився до мене й тихо каже:
— Ще рано!.. Але ж ви розумієте?… підрив дисципліни…
Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однієї ночі до карному прибігає цей курінний і каже мені (я був начварти):
— Оце вам патрони! Нас хочуть роззброїти комуністи. Так ви, пане Сосюро, глядіть же. Бийте до останнього!
Я сказав: «Добре…» Ніхто нас роззброювати не прийшов. Виступаємо на охорону Дністра в Тираспіль. По місту ми йшли з великим жовто-блакитним прапором, поруч якого теліпався маленький червоний.
В Тирасполі бригада Котовського, яку ми змінили, стала до зброї. Вони думали, що ми петлюрівці.
І не помилились.
Старшини агітують проти Радвлади. Козаки — телята.
Приїхав воєнком полку т. Обушний і його секретар т. Прудкий.
Прудкий надів на кашкета тризуба й ходить між козаками, слухає.
Я підійшов до нього і розказав йому все. Він каже:
— Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Він мені дав посвідчення від воєнному, написане червоним атраментом, що я член культпросвіту полку. І я став політробітником. І чомусь віддав рушницю.
Я організував читальню. Але козаки не ходять читати газети, а тільки співають на вулицях:
Ми гайдамаки, всі ми однакі…
А старшини кажуть:
— Я краще простягну руку німцеві, ніж кацапові… Називають червоних «чужинцями». Ячейки нема. Я дійшов майже до божевілля і. коли один старшина в нашій сотні так агітував, сказав йому:
— Забороняю вам балакати.
Він замовк.
Організовують старшинську їдальню. Я сказав, що це те ж «офицерское собрание», що на мою думку в червонармії не може цього бути. А один старшина сказав:
— Я не хочу обідати за одним столом із варнякою.
Ага, «варняка»!?..
Я пішов і обурений розказав про це воєнкомові і свсю думку про старшинську їдальню.
Воєнком похвалив мене і, покликавши цього старшину, прочитав йому цілу лекцію про різницю між петлюрівським старшиною і червоним командиром.
І раз уночі: питають деякі козаки, але
— До зброї!..
— Що таке? На кого? — ходить курінний:
— Без балачок. Нас хочуть комуністи роззброїти.
Одинокі голоси про те, що коли нас хочуть роззброїти, хай роззброюють, значить так треба, є такі, кого треба взяти за хвіст… Ці голоси потонули в грізній покорі козаків, що стали до зброї.
Я теж став до зброї.
Мене поставили на дверях.
Враз із тьми підходять до мене кілька:
— Ваше оружие, товарищ.
— Пожалуйста.
Я спокійно і радісно віддаю рушницю. Це — свої, дозорні. Хлопці зо мною пожартували. Вони, сміючись, зникли у тьмі.
Ніхто не хотів нас роззброїти. Це просто була демонстрація.
На ранок я їду до Одеси за газетами. На Роздільній я зустрів юнака з моєї сотні, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав. Він заспокоював мене, обіцяв забрати з цього полку і казав про мене і мого союнака, що ми «большевистский материал».
В Одесі я інформував кого слід (т. Дерев'янко) про те, що робиться в нашому полку.
Повертаюсь до Тирасполя.
І одного дня ми говоримо про попів. Я кажу, що це дурисвіти, що вони наші вороги, такі ж, як поліцаї.
А офіцери кажуть:
— Как вы смеете обижать религиозные убеждения. Тут же сидить т. Прудкий, який мовчки нас слухає. Я звертаюсь до нього:
— Т[оварищ] секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки?
Він не встиг мені відповісти, як крикнули: «До зброї!» Я зрозуліів усе і тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тікаю, спокійно йду по панелі. Був квітень, а так жарко, як у нас літом.
Повз мене швидко й нервово пройшла колона нашої сотні. У всіх на кашкетах стрічки: жовто-блакитні й білі.
Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нікого нема.
І тільки-но я відійшов кілька кроків од ганку, як почалася стрільба.
Вулиця йде просто до вокзалу.
Зо мною поруч біжать двоє з червоними бантами на грудях.
Питаю їх:
— Какой части?
— 368 полка.
— Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Біжимо… А в лице нам — чорна хмара кінноти… Я—в двір. Хазяйка сплескує руками й кричить:
— Ти більшовик?
— Більшовик.
— Ой боже, і мій синочок у комісаріаті служе!
А що, якби її синок не служив у комісаріаті?..
Вона мене заховала в погріб. Стрільба швидко вщухла. Думаю, в погребі небезпечно… Можуть кинути бомбу, й точка.
Виліз. Посвідчення запхнув у стріху сарая.
Увійшов до хати.
Хазяїн, швець, дав мені поїсти картошки з олією й огірками…
Він усе лаяв комісарів, а я йому піддакував і говорив, що я й сам із гайдамацького полку.
Наш полк приєднали до 41-ї дивізії і стали звати 361-й.
Виходжу на вулицю.
Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи.