Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:
— Тебе кличе воєнком.
Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так… На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.
Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.
Воєнком одрекомендував мене їй.
— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.
У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися… Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.
Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.
— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія…
Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.
Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.
Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:
— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.
XLV.
В Одесі, в нашому подиві1, я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.
І я лишився на курсах.
Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що «бытие определяет сознание» 2, що душа «продукт производственных отношений…» I мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись…
Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. Дівчина з янтарним намистом попросила в мене прикурити. Я їй простягаю запалену цигарку через піаніно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити з рота. Я взяв цигарку в рот і перехилився до неї через піаніно, а вона до мене, й наші очі майже зійшлися… Коли її цигарка загорілася, вона сказала:
— Как хорошо жить!
І з вечірки проводжала мене до подиву. Тільки, колії ми цілувалися, мене вразило, що в неї великий рот, мій рот зовсім потонув у ньому, й мені стало неприємно. Потім я зовсім розчарувався в ній, коли побачив її голу на пляжі. В неї було повне смугляве тіло, і на ньому, як на тісті, лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. І взагалі всі ці буржуазні жінки, що любили мої вірші, дивилися на мене, як на дикуна, на наївного дикуна, що нагадував їм героїв Гамсуна 3, і це мене одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така, як вони уявляли: я таж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. їм, мабуть, набридли оті руді жевжики, що їх оточували, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. І їхні кавалери не пахли кров'ю, як мої губи. Вони казали, що у мене «одухотворенное лицо бандита» і не вірили мені, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до люря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. І закохалася в мене дівчинка. Малюсенька дівчинка. Вона все ходила зі мною до моря, слухала мої вірші і все просила поцілувати мене, а я не хотів, тому що вона така маленька. У цієї дівчинки були всі риси женщини. Вона ревнувала мене, особливо до дівчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революційним прізвищем ходила до мене на курси. Я був в окремій кімнаті з малиновим оксамитним меблем, а вікно закривалося ставнями зсередини. За вікном був коридор. І мимо часто бігали курсанти. Так я, щоб вони не заглядали в вікно, закривав його ставнею. І мені було чудно, що поетеса сміялася, коли я брав її… Вона мені казала:
— Товарищ Сосюра, давайте жить вместе. Мені було ніяково:
— Как же мы будем жить вместе, я ж красноармеец — сегодня здесь, а завтра там?
Наближався випуск. Одного разу я пішов до поарму 4 за призначенням. Я ввійшов до вітальні і побачив на канапі… Ольгу… На ній була шкіряна куртка Андрія, його мавзер і лахмата шапка. Тільки чудно було, що в неї верхня половина чоловіча, а нижня жіноча. Чорна юбка і ті ж самі покривлені черевики.
— Здравствуйте.
Вона дивиться на мене і не пізнає. Нам повидавали костюми з мішків, і в мене ще була французька шапочка з маленькою червоною зіркою.
Я вже був член партії.
А це було тоді, коли поляки захопили Київ 5.
— Не узнаєте?
Її очі стали зразу теплими й ясними, і вона вся аж подалась до мене. Але їй треба було ііти на прийом, і міі тільки встигли умовитись про зустріч. Я сказав їй свою адресу. Вона обіцяла прийти до мене о другій годині дня.
Та мені не вірилося, що вона прийде до мене, вона ж така аристократична і з вищою освітою, а я тільки червоноарм. І я не пішов на курси о другій годині, а до вечора блукав по місту. Було вже темно, коли я ввійшов до кімнати. В кутку сиділа Ольга, а біля неї на столі хтозна-скільки недокурків.
— Что же вы меня обманули?
Я сказав їй, що мені не вірилось. Вона засміялася, і ми одразу ж перейшли на «ти». Вона курила цигарку за цигаркою, я теж почав курити цигарку за цигаркою. Ми дуже хвилювалися і все говорили про любов. Вона про свою любов до Андрія, а я до Констанци'. На другий день я не пішов на лекцію. Ольга знову прийшла до мене. Коли вона дивилася на мене, у неї губи наче наливалися кров'ю. Вона казала мені, що з заплющеними очима може узнати людину, коли візьме її за руку, і брала мене за руку. Нам разом треба було їхати в поарм на Жмеринку.
Ольга казала:
— С тобой опасно ехать, — і сміялась.
Чомусь вона почала гладити моє волосся, а я був такий пасивний і почував себе неначе дівчина, її лице близько нахилялося до мого, і мені стало жутко її солодко, коли вона почала мене цілувати. Вона мене цілувала так довго, що мені аж нічим було дихати. Ми встали з канапи й як сонні ходили по кімнаті, перекидали стільці, а Ольга все цілує мене: і шию й руки. Вона стала на коліна переді мною і почала цілувати мою одежу. Я подумав: «Рівність і братерство» — і теж став на коліна. Вже вечоріло, і ми вийшли з готелю. Ольга зайшла до свого помешкання переодягтися. Але вона вийшла в тій же шкіряній куртці, і я думав, як же вона переодяглась. Ми пішли вниз до моря. На Ніколаєвському бульварі вгорі шуміли кроки публіки. Це ж був південь з теплими огнями города й вечірніми шумами моря. Ми підійшли до зруйнованого муру над морем. Внизу була безодня. Море било в руїни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я сів на мур. Ольга сказала:
— Давай ляжем.
Я чув, як кущ коле мені щоки, і Ольга знову почала мене цілувати. Це був якийсь огненний ураган. Він закрутив мене у своєму вирі. Ольга розпахнула свою куртку, а під нею мені блиснуло молоде, біле і туге тіло. І чогось ми почали тремтіти. Все дужче й дужче. А потім я все забув. Я потонув у гарячому тумані. Мене зовсім не було. Були тільки розширені очі Ольги, її швидке дихання, і все… А потім ми знову почали цілуватись і тремтіти. Це було щось божевільне. Я аж злякався. Може, це од моря?
Ольга:
—Я хочу выстрелить.
Я:
— Зачем тратить патроны — они пригодятся для панов.
Але Ольга вистрелила в ніч, в море, прямо в огонь зруйнованого будинку… Огонь злякано заметушився й погас. Втомлені й щасливі мн йшли нагору. А Ольга все цілувала мої руки. А я не цілував її рук. Я тільки, як дівчина, дозволяв їй цілувати свої.
Приїхали італійці, привезли полонених солдатів колишньої царської армії. Одна італійська міноноска наскочила на міну. На Куликівському полі ховали італійців. Виступав Серраті6. Ми не розуміли мови, але ми чули революційний огонь її, кричали «ура» і «дайош» під траурні залпи гармат.