Третя рота – Володимир Сосюра

Я без кожуха в шинелі стою.

— Ваше оружие.

— Прошу.

Я віддав йому мою чорну рушницю англійського зразка, зняв патронташ і патронник, а в розчинені двері солдати в лахматих шапках і з білими стрічками через них кричать:

— Выходи!

— Поскорей!

Я надів кожуха й вийшов надвір, у тьму, де вже виладнані були наші. А вийшло от що.

Настоятель монастиря послав у село хлопчика, ніби за молоком, а насправді з запискою до білих, що ми у нього. В селі (а ми й не знали), стояло два батальйони 1-го офіцерського полку. Вони тихо прийшли з кулеметами, оточіїли монастир, тихо зняли нашу варту біля воріт і на дзвіниці. Увійшли у двір, підійшли до трапезної і з бомбами в руках відчинили двері трапезної…

Хлопцям не довелося поїсти галушок, які вже кипіли й смачно лоскотали їм ніздрі… Нас ведуть…

Вітер і ніч, як у поемі Блока «12»… Я тільки чую, як мене б'ють у підошви грудки мерзлої землі…

Капітан, у якого тускло блищать погони, каже:

— Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки…

Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив'язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.

І їх голоси мені такі далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шереги, один проти одного, аби однією кулею прорізати двох. Вони економні…

І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.

— Взвод, стройся!

І після нашої команди: «Чота, ладнайся!» — команда ворогів звучить сухо й гостро…

їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:

— Ви нас прийшли бити? Овсій сказав:

— Били й будемо бити…

Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя…

Нас не розстрілюють і ведуть далі. Ми в колі піхоти й вершників.

Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на якийсь огонь і каже:

— Что-то подозрительное…

Прийшли на станцію. Лежимо в карпомі. У мене голова трохи не розвалюється… Думаю, там не розстріляли, так розстріляють тут…

На станційній колоні було ножем або гвоздиком надряпано:

«Привет курсисткам Деражни, — красноармеец (такой-то) ».

Мене вразив цей напис, власне, нова орфографія… В ній я почув таку ж силу, як у газетах, що мені попадалися… Одна газета з портретом Шевченка, яка розбила мою наївну віру, що червоні, як нам казали старшини, розстрілюють за кожне українське слово. Ця моя наївність примушувала мене, навіть після проскурівського погрому, відповідати гордо і зневажливо на запитання:

— Скажите, пожалуйста, сколько времени?

— Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі:

— Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я відповів:

— Они развеются, как дым.

Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі:

«Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні», — я думав:

«Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!..»

І червоний рух вставав гігантом передо мною:

— За весь бедный народ.

Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання «відкіля?» вони відповіли:

— Со всего света!.. Мене це так вразило:

— Со всего света!..

І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну.

Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…

Наша третя сотня пішла в атаку на «Коршуна», і кулею в люк був забитий їх капітан.

До карному увійшов полковник і сказав:

— Пленные уже нам не враги.

Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:

— Ваша фамилия? Сказав:

— Морозов.

Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії '°.

Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли.

Юнкери нам кажуть:

— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:

— За что вы воюете?

— А ви за що?

— Мы — за единую неделимую.

— А ми — за соборну Украшу.

Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:

— Вы были в Константиновском?

— В Константиновском.

І вони потисли один одному руки…

Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер «купив» у мене за дві «українки» мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик «Коршун».

Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.

Ми їдемо й співаємо:

«Ревуть, стогнуть гори, хвилі…»

У старшин на очах сльози…

З якою тугою ми виводили:

Де ж ви, хлопці-запорожці,

сини славні волі?

Чом не йдете визволяти

нас з тяжкой неволі?..

І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому.

Сімферопольці казали, що «Коршун» сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей…

Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав:

На вас, завзятці юнаки, борці за щастя України, кладу найкращії думки, мої сподіванки бдині.

Хай кат жене, а ви любіть свою окрадену країну, за неї тіло до загину і навіть душу положіть…"

І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було.

Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними.

До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти.

Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки… Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити.

Я ліг.

Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й «полонений»!

Нас відпускали просити у селян хліба.

Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.

Полковник сказав:

— Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.

— Це випадково, — сказав бунчужний.

— Что это значит?

— Случайно, — з'ясували йому юнаки.

Коли з канцелярії дізнаються, що між полоненими є козаки з 6-ї запорозької дивізії, то їх розстріляють, як і махновців, які десь під Уманню вирізали й потопили майже ввесь Сімферопольський полк.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: