А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.
Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.
І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:
— И ты туда же, детка?!
I Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:
— Вы были на фронте?
— Был.
— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.
А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому».
Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край»,обладнана в клуб.
Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік» 16.
В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.
В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.
Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго.
Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург 17.
Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії».
Його соратниками були трохи пізніше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в київській віддалі), Підмогильний 22 і інші.
Можна сказати, й Головко 23. І на всіх їх була печать його геніальності.
Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозі, — основоположник української радянської поезії, особливо в своїх ранніх творах. Це моя особиста думка, і я її нікому не нав'язую.
Першу мою збірку «Поезії», що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потім вітав М. Доленго 25: «Золотим сумом віє од поеми «Червона зима».
А потім, в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима» 26, її вітав сип мого безсмертного вчителя Івана Яковича Франка Тарас Франко27: «Дивним чаром віє од першої збірки молодого поета».
Він мене застерігав од футуризму Семенка 28, і правильно, як я потім зрозумів.
Я не любив його розхитаних ритмів не верхарнівського типу, але там, де він ставав більш-менш організованим ритмічно і гостродумнпм, він мені подобався.
Якось я зайшов до редакції «Вісті» в кабінет редактора.
На місці Блакитного сидів симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький і зосереджений.
Я його спитав:
— Ви Семенко? А він мені:
— А ви Сосюра?
Так ми з ним познайомились.
Він мені як молодому поетові радив не дуже зважати на літературні авторитети, що справа не в тому, скільки книжок вийшло у письменника, а що він дав нового, в чому його оригінальність. Він мені, між іншим, радив римувати: «корова» і «театр».
Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні.
Я працював в літературному відділі Наркомосу (літо), де виходив журнал «Червоний шлях», редактором якого був т. Коряк.
В черговому номері «Червоного шляху» 29 я прочитав новели Мамонтова 30, і одна з них мене гостро обурила. В ній було таке місце: «Спить обдурене село, засипане снігом і прокламаціями»…
Я сказав т. Коряку:
— Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюція! Я піду в ЦК.
Товариш Коряк перелякався і почав виправдовуватися, що його не було в Харкові, що номер вийшов без нього і т. д.
Я пожалів тов. Коряка і в ЦК не пішов.
У черзі за бідним обідом для співробітників Наркомосу я познайомився з Копиленком.
Його здивувало, що я в черзі щось мурмотів. Я йому сказав, що пошепки складаю вірші, бо в черзі довго стояти, а я не люблю гаяти часу.
Копиленко познайомив мене з Сенченком 31.
Наскільки перший був жвавий, запальний і любив літературу всією своєю широко розкритою сонцю і вітрам життя душею, настільки мовчазним і зосередженим був кремезно збитий русявий другий.
Вони жили на Журавлівці, і я часто заходив до них, де ми ділилися духовною їжею, а вони ще й підгодовували мене смачною гречаною кашою.
О юність! Повна сонця і надій юність!
І що для тебе була гречана каша, голодні пайки, холод і нестача в одязі, коли тобі належав весь світ! Мила моя жертвена і героїчна юність!..
Через те. що в мене була політична освіта слабенька, брошурного характеру й трохи військово-політкурсантського, де я познайомився тільки з основними принципами марксизму і керувався більше класовим інстинктом, я вступив студентом до Комуністичного університету ім. Артема 32.
Ректором був (о радість!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а він мене, як поета.
Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що він її покинув, викрила фотографією як австрійського жандарма.
Він мене спитав:
— Як ви гадаєте, це добре, що на землі точиться класова боротьба? Я сказав:
— Від того, що я скажу, добре це чи ні, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон, який не має нужди в моїх оцінках.
Я був прийнятий до Артемівки.
Тільки мені не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я «чудесний матеріал». Який я матеріал? Я людина!
В Артемівці викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював і в ЦК.
Він прославився своєю чудною і дикою для мене лекцією: «Красота — это контрреволюция», і під час диспуту по ній розбив в пух і прах усіх своїх опонентів.
Хоч мені дивно було, як це він проповідував, що красота — контрреволюція, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину.
А коли він у ЦК перевіряв дівчину, що хотіла мати роботу секретарки, то сказав їй:
— У вас некрасивий почерк!
І от Валентин Сергійович Рожицин читав нам, студентам, лекції по історії культури, і коли дійшов до Пушкіна, то я запискою спитав його: «Почему Пушкин писал по-русски?»
Всі, чи більшість студентів, гримнули розкотистим сміхом, мовляв, яке ідіотське запитання.
Але Рожицин сказав:
— Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски.
А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня.
Професор розв'язав мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.
І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.
— А Гоголь? — казали вони мені.
— Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, — казав я.
Але це їх не задовольняло.
Один мені сказав:
— Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів:
— «Сопилка» мне дороже тысяч королевских флейт!