Третя рота – Володимир Сосюра

Доки мене поклали на койку, я вісім день лежав і мучився на брудній і запльованій підлозі в ізоляторі. Одного разу в ізолятор зайшла жінка — военком шпиталю. Я глянув на неї — це була наша дивізійна політробітниця. Вона пізнала мене і дала мені постоли.

Коли я виходив з лікарні, була вже зима. На політкурсах було весело й бадьоро, тільки коли я їв хліб, чорний глевкий хліб, мені здавалося, що в шлунку каміння. Але це не заважало мені полюбити замість Ольги політекономію. Я навіть хотів покинути писати вірші і бути просто політробітником. Політекономію викладав Скворчевський. Він так чудесно її викладав, що я ще й досі не зустрічав такого лектора, як він. Од моїх постолів лишилися тільки огризки. Дівчата пошили мені з шинелі туфлі, і я в них щоранку вибігав на вулицю, і біг через квартал, і на розі дивився на місцеву газету — чи нема там моїх віршів. Тоді ж виходила анархічна газета «Набат». В «Набаті» було багато повідомлень про вихід комунарів із партії. 3. Т. Скворчевський хвилювався і казав:

— Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут стрелять нас на каждом перекрестке.

І раз уночі (це було вже після Перекопської перемоги) — «До зброї!» — ми всі вибігли і почали з нервовим сміхом одягатися. У курсисток ентузіастично горіли очі, вони теж були з рушницями й хотіли йти з нами. Махно повстав і хоче захопити Єлисавет. Частини всі вийшли за місто, йшли колонами. В могутньому ритмі кроків і хитанні рядів я раптом зник… Мене не було. Хвилями встала невимовна сила і залила моє «я». Я відчув міць і порив мільйонів «ми» революції… І було радісно йти на смерть. Мене й ще двох товаришів послали в дозор. Десь далеко були огні города і наша застава. А ми стоїмо в порожньому й тривожному полі, самотньо й страшно гудуть провода, і навколо нікого, нікого. І от із тьми, на білому тлі снігу, наближається невідомий загін. Ми послали товариша повідомити заставу про ворога, а самі стали з рушницями «на огонь» і, майже божевільні, кричимо:

— Стій!.. Виїжджай один!—Загін наче вгруз в сніг… Од загону одділився один кіннотник, їхній командир із наганом у руці, під'їхав до нас.

Ми:

— Какой части? Він:

— Нашей. Ми:

— Пропуск. Він:

— Орел. Отзыв. Ми:

— Тамбов.

І не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кіннота. Отзыв був не «Тамбов», а «Курськ». І ми чекали, що нас почнуть рубати. Мої плечі тоскно щулилися, паче вже чули холодну і страшну крицю.

— Кто начальник гарнизона?

— Не внаем. — І мої плечі ще дужче хилились, і по костях пробігав чорний вітер смерті.

— А ваш военком?

— Скворчевский.

— Ведите нас к вашему военкому.

Це був загін Ревтрибуналу.

Махно пробився на Чорний ліс. Він захопив на півгодини Новоукраїнку. На другий день він захопив її знову, коли працювали установи і все було спокійно, і тримав її п'ятнадцять годин. За цей час він вирізав місцеву міліцію й комсомол. В лісових боях, у тьмі ночі, Махно переплутав наші частини, і свої били своїх… брали в бран комроти наших полків. В полі йшла кінна дивізія. Начдив і воєнком з джурою від'їхали далеко вперед. З лісу виїхало кілька тачанок і кіннота. Начдив носила джуру узнати, хто такі. Той під'їхав до невідомих кіннотників, поговорив з ними. Значить, наші. І воєнком і начдив покійно їдуть їм назустріч. А то були махновці. Вони під загрозою смерті примусили джуру мовчати, і він мовчав. Махновці під'їхали:

— Кто такие?

— Я — воєнком такой-то.

— Я — начдив такой-то.

— Ага. вас нам і треба. Злізаи з коня!

Военкома і начдива поставили на снігу навколюшкп, і на очах майже божевільної дивізії нахилили їм голови — порубали, і чорною блискавкою зникли в лісі. А з околишніх сіл до Єлисавета все везуть і везуть на селянських фурманках порубаних юнаків. Махно був уже десь під Уманню. Дав бій червоіюармійцям і помчав далі.

XLVI.

Я знову марю про Констанцію. Вона мені щоночі сниться. Я ж скоро буду дома і побачу її. Я все декламував із Шевченка:

Коли зустрінемся ми знову,

Чи ти злякаєшся, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді промовила б мені? '

Мене посилають на Донбас для громадської роботи. З Єлисавета до Харкова я їхав чотирнадцять днів. Біля «Нової Баварії» 2 я не витримав, покинув ешелон і пішки прийшов до Харкова. На Донбас потяг ішов швидко. Мені було радісно й тривожно. Не вірплося, що я знову побачу миле, рідне село, ті кривенькі тини, про які я боявся марити, бо кругом було так багато смерті…

В Лисичому потяг довго стояв. Була ніч. і я пішов по знайомому путі до своєї станції. Це було недалеко — півтори версти. Рипів під ногами сніг, так, як тоді, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче. За поворотом блиснули огні заводу. Вони привітно добігли по рейках до мене, і стало чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всі думи зникли. Я хочу хоч одну спіймати, але не можу. Нарешті я спіймав думку. і мене залпла радість повороту. Коли входив в село, скінчилась вистава в робітничому клубі, і я побачив знайомих хлопців. Коли я їхав на фронт, так ці хлопці були маленькі, а тепер вони були вищі за мене, багато з них поженилися і навіть мають дітей.

По Красній вулиці я йшов додому. Як і колись, блимав вогник в маленькому вікні хворостянки. Я постукотів в двері.

— Хто там?

— Володька.

Двері швидко відчинилися, і крик «Володька!» злився в одне божевільне радісне виття. Мати була в сусіди, її покликали, і вона з плачем упала мені на плече. Ще коли я підходив до дому, мені сказали про смерть брата. Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який він вже був великий, що не вміщався на скрині. Він перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що я вже вбитий. Мати служила по мені панахиду. Олег умер од тифу. Він так і не дочекався, щоб я привіз йому із фронту галіфе. А він так хотів галіфе — синє з золотими кантами. Мені брат розказував, який він був дужий. Ще як малим, так бив парубків, а коли підріс, так його боялося все село і любили всі дівчата. Коли він умер, на домовину принесли багато вінків і сліз…

Махно ще був не ліквідований, і через наше село проходили банди. Комунарів було мало, і вони мусили ховатися в заводських трубах. Мати робила самогон, і я перекидав їй його. Вона плакала і казала:

— Нема того Володі. Умер наш Володя.

А я в обідраній шинелі і в полатаних штанях натхненно співав «Мы кузнецы» і по ночах з рушницею біг на тривогу. Мати казала:

— Он другі комуністи, що приїхали з фронту… у них і галіфе, і гроші, а ти як був босяком, так босяком і зостався.

Я її заспокоював і казав, що скоро буде гарно всім жити, не тільки одним нам. А в село привозили порубаних кооператорів і комуністів. Я лежав в тифу в заводській лікарні, а прямо в вікно було видно часовню, куди щодня носили мерців. Я думав — скоро і мене туди понесуть.

Після кожного приступу я виписувався і все розказував на вулиці хлопцям про бої, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене не ламав новий приступ, і я лягав знову до лікарні. Це був останній тиф. Я майже вмирав, а тут іще мати приходила й плакала, що нема чого їсти, щоб я написав їй записку до кооперативу. Вона хотіла надіти мені на шию хрестика, але я одмовився. Мені снилися попи, повстання, власне, це був бред. Серце швидко билося, і я марив, коли воно лерестане так швидко битися, та все просив лікаря послухати мені пульс… За сім день після того, як я виписався із лікарні, мене «в порядке боевого приказа» викликає Лисичанський партком і дає призначення. А по селах рубають партробітників, і бандити на тім боці Дінця гукають перевозу. По залізниці кругом села весь час ходить броневик. Мене посилають по службовій справі в Бахмут.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: