Так що літературній молоді я всім серцем рекомендую вчитися, вчитися і вчитися. Я на все дивився, як поет:
на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всій його складності, на мистецтво й знання… Все це було для мене засобом, а мета — поезія, і щоб ця поезія служила нашому народу, який одягає, годує нас, виховує нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився богові! Я вічний учень народу і горджуся цим. Хоч це не значить, що я «вічний студент». Як комуніст, борючись за лінію партії в житті (я знаю, що лінія партії — лінія трудового народу, і якби партія в своїй боротьбі за комунізм не додержувала на основі марксо-лепінізму лінії народу, вона б не була комуністичною партією), я знаю, що ми не тільки учні, але й вчителі народу.
Але я ніяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хіба син може вчити батька? У батька (а це мільйонний батько) більше голів і досвіду!
Я не можу і не хочу йти попереду народу, я хочу йтіі за ним, хочу злитися з ним і дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, і не знизу вгору, як дехто, а просто в вічі, як моєму батькові колись дивився і якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже від філософії.
Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного і ніжного до сліз у своїй любові до людей, до природи моєї золотої Донеччини і взагалі України.
Правда, ця ніжність не заважала мені іноді ставати тим сільським хлопцем, що приймав участь у «боях» з лисичана.чи за дівчат і за те, що вони нас дражнили:
«Хахол-Мазепа!» (Ну, то було від «разделяй и властвуй…»).
Розкажу ще про один літературно-мордобійний випадок.
Це було в кімнаті редакції «Червоний шлях», що містилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартаківського провулку.
Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка.
Ну і ще, я купив хутряну доху, яка теж — елемент психологічної підготовки.
В редакції були Іван Дніпровський 9, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий чоловік, поет Шмигельський 10.
Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука «Громохкий слід».
Забіла і Шмигельський були в захопленні од «Громохкого сліду» і казали, що книжка геніальна.
Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г…
Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т. і[н].
Я сказав, що їх інтелігентська думка для народу не характерна.
Тоді Забіла:
— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.
Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув:
— Ах, ты, беспартийная идиотка!
Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і почала бити по обличчі. А її чоловік, Шмигельський, замість схотіти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати їй набитись.
У боротьбі одірвався рукав моєї новенької дохи.
Ви уявляєте?
Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по морді.
Хоч, признаюся, мені не так боліло, як було приємно, що мене б'є людина, в яку я ще був і тоді закоханий.
Але при чому її чоловік?
Коли Наталія набилася, вона, вся червона і захекана, вибігла з кімнати.
Тоді Дніпровський, як прекрасний психолог, спокійно підійшов до дверей і защіпнув їх на гачок. Наче він знав. що буде далі.
А Шмигельськпй дивиться на мене й сміється.
Я з словами «муж и жена — одна сатана» підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку…
А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, єтіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку, закрив лице руками, але лукаво і спостережливо дивиться крізь розтулені пальці…
Я подумав: «Прямая линия самая короткая», — і почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тільки це робилося швидше, ніж я пишу. Шмигельський так більше і не міг влучити мене своїм залізним кулаком.
Такий я був швидкий і сердитий.
Словом, од моїх прямих ударів, і все в одну точку, правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, і я став відчувати, що б'ю не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на моїх очах.
Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове і швидко постукав у двері.
Вбігає Йогансен.
— Що? Сосюру б'ють?
— Ні, — сказали йому, — навпаки…
Але я через те, що мені не дали добитися, сів на канапу і розплакався.
Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:
— Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:
— А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером.
Другого дня в коридорі тієї ж редакції Шмигельський мені сказав:
— А ти, Володю, здорово б'єшся. У мене й досі голова гуде…
Чи воно в мені щось первісне, глибоко приховане, і вибухає, коли я дуже розсердюсь і, особливо, коли я правий? Де тоді беруться й сили. Я наче дивлюсь на себе збоку і сам дивуюсь собі, захоплююсь собою.
Так буває під час натхнення, коли після того, як напишеш, сам не віриш, що це ти написав.
Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.
Ви мені пробачте, любі читачі! Пишу я це не для того, щоб радити вам розв'язувати всі суперечки кулаками, але справа зараз йде про хуліганів, яких я ненавидів і ненавиджу всіма силами своєї душі.
Це було ще в 1922 році, коли я був студентом Артемівки.
В кінотеатрі йшла американська картина «Сінабар», в якій особливо рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнісінький звірячий мордобій. Тоді місця не нумерували, і хто захопив яке місце, той на тому й сидів.
Віра була вагітна, і юрба так стиснулась, що придавила нас із Вірою до одвірка. Я закрив Віру собою і схопився за ріг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живіт Вірі.
Юрба так надавила на мою напружену руку та ще проти її згину, що я думав — рука зламається, але вона тільки туго угнулася і витримала натиск юрби. «Пробка» розсмокталася, і ми з Вірою побігли до моряка-інваліда на дерев'яшпі, що стояв з краю ряду стільців, в якому він захопив чотири місця. Три були порожні, а коло четвертого він стояв сам, затуляючи нам прохід.
Я спитав його, чому він один захопив стільки місць. Він же на чотирьох стільцях не сидітиме.
«Это для товарищей».
Я (одсовуючи моряка вбік):
— Места не нумерованы. Садись, Вера!
Але ззаду кілька парубчаків почали мене лаяти, і особливо один із них, худий, з нахабним обличчям в матроській смугастій тільняшці. Видно, що він ніякий не матрос, а тільняшку надів для форсу і залякування «фраєрів».
Він брудно мене облаяв, пославши до однієї матері…
Я йому відповів тим же, тільки додав:
— Бандит!
— Он его назвал бандитом… Он его назвал бандитом, — загомоніли його, як видно, захоплені поклонники, а він, мабуть, був їх отаманом.
Між іншим, я в таборах Чона н, купаючись на Дінці під Чугуєвим, розпанахав собі вказівного пальця правої руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висіла на перев'язі.
І от переді мною підвелась довга верста з маленькою гадючою голівкою і поцілює мені кулаком у обличчя, хоч і бачить, що я можу битись тільки лівою рукою проти його двох довгих рейок.
Він розмахнувся із-за спинки стільця, але я уважно стежив за ним і вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, і страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетів повз мого носа.
Хуліган по інерції перегнувся і повис животом на спинці мого стільця головою вниз.
Тоді я ударом середньої сили лівою рукою зацідив йому ребром долоні під ложечку.
Він кілька разів тіпнувся і залишився висіти на стільці як порожній мішок.
Майже вся публіка стала ногами на стільці і мовчки дивиться.
А хуліган, очупявши, як сповите [дитя], знову поцілюб мене своїм кулачищем, і знову я заспокоїв його ребром долоні,
Тоді члени його банди, які з своєрідного благородства не втручалися в наш двобій, стягли свого зів'ялого отамана з спинки мого стільця і, як неживу ляльку, посадовили біля себе.
До мене підійшов один.
— Ваши документы.
Я йому показав свого студентського квитка і сказав, що не можу як я з однією рукою дати себе битя, що я активно оборонявся.