Погасиля світло, і почалося кіно.
А ззаду я чую:
— Всунь ему перышко.
Та я спокійно дивився кінокартину, бо знав, що в кінотеатрі вони мені нічого не зроблять, а от на вулиці…
Я сказав Вірі:
— Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут.
Так і вийшло.
В метушні вони не помітили, що мене нема з Вірою, а думали, що я десь близько від неї, і йшли за Вірою.
Біля центрального виходу утворилася «пробка», і хулігани застрягли в ній.
Я спокійно пройшов через майже вільний запасний вихід.
Іду повз центрального, а хулігани бачать мене, та «пробка» їх не пускає, і вони в безсилій люті тільки загрозливо махають на мене кулаками.
Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пішов додому.
Далеко пізніше прийшла бліда Віра.
Вони йшли за нею до самого нашого дому.
А це вже про бандитів, і я теж забув про це писати раніше.
Зима 1923 року.
Я в демісезонному пальті, з портфелем із парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночі. Порожньо і тривожно кругом, бо тоді роздягали навіть і вдень. Проти мене йде один, а другий іде з Чернишевської вулиці, що перетинає Басейну. Іде до мене з правого боку. Але він далі від першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зійтись в одній точці, якою був я.
Я їх випередив, швидко пішовши назустріч першому, випнувши великі пальці рук у кишенях.
Так, щоб він подумав, що в мене є зброя, і не в одній руці.
Коли ми порівнялися, бандит спитав мене:
— Спички есть?
— Нет, товарищ! — відповів я, спокійно і напружено проходячи повз нього.
Так саме спокійно я пішов, не оглядаючись, далі.
І коли я пройшов досить, то оглянувся, у світлі вуличної електрики побачив, що бандити на розі Чернишевської зійшлися і той, другий, щось швидко говорив першому і гнівно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як і Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене є зброя.
А в мене її й не було.
L.
Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей» 1, нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.
Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.
Так от. Про Тичину.
Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.
Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.
Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.
Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака 2. Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.
У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» 3, є такі рядки:
Од всіх своїх нервів у степ посилаю:
— Поете, устань!
Я ще на фронті, коли читав:
А справжня муза, неомузена, там, десь на фронті, в ніч суху, лежить запльована, залузана на українському шляху 4, — то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:
«Поете! Устань!»
я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України…
«Поете! Устань!»
І я душею кричав великому поету нашого народу:
— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!
Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.
Але це було так.
Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.
Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.
І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.
Я просто жахнувся. Наче він — я.
Але повертаюсь на город диткомуни.
Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.
Я спитав його:
— Прийшов той поет, якого ви кликали? І Тичина відповів:
— Ні.
Та я не повірив йому.
Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!
Потім іще летіли дні.
Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5…
І раптом він сказав:
— А що, як я усохну?..
Ми мовчали.
І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:
«Глибинами не всохну, не вмілію» 6…
Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.
Хоч і люблю в нім не все.
Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.
Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.
LI.
І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившпся зі мною навіки.
Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?
За що вони росли напівсиротами?
Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.
Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.
А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.
Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».
Це у мене «рвать» і мене «презирать».
Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.
Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.
Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.
Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.
Знов повертаюся назад.
Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.
Я написав поему «Махно» 1, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.
І в цій поемі я згадую про Примакова 2, переможця Махна,
І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. І товариш Примаков спитав її:
— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.
Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?
Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.
Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.
Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка 4, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.
Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.