Третя рота – Володимир Сосюра

Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе…

В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть…

Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад…

Дороги, дороги, дороги…

Сніги, ешелони, кров…

І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога!

З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село.

Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках… Пому було сімнадцять років.

Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою»…

Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав… Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу…

Я не писав, а складав поему.

І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після «Червоної зими».

Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацібю і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою…

Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності.

Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли…

— А гарно… Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де «шикують злидні нас юнак до юнака»…

У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: «О не забуть мені Червону ту Зиму!» Він порадив мені назвати поему «Червона Зима».

Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У.

Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші.

Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці.

Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК.

Старий більшовик товариш Ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини):

— Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы.

І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові «по полочкам».

Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш Ікс.

Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. ' Але не довго я був інструктором преси.

Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, «панькаючись» зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття.

Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна!

Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 і Василь Блакитний, Міша Майський 9 і Хвильовий '°.

Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.

І там я познайомився з Хвильовим.

Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.

В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.

Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.

Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.

Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.

Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.

Він: «А тьі, Володя, себе на уме!»

Я: «А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?»

Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.

Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.

Величезна ерудиція його мене захоплювала.

Та ще сонячна бадьорість.

Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.

Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:

«Котра година, товаришу? «Друга». І далі пішла сіра смуга дороги під ноги…

Або: «Нема Нікандрика, нема 12…» — про брата Валерія.

І було дві сестри, Ліка і Льоля 13, які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.

Дивно?

Але це так.

З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшоп від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби ію мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.

Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:

Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14.

І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.

Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.

Пролітаючи над садами Мемфіса і5, резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.

Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.

Розшуки закінчились щасливо.

И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому.

Льоля співала цю пісню на мотив «Слышен звон бубенцов издалека».

Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька.

І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її слпвоподібні очі, а тому, що вона близькозора.

І чари розвіялися.

Я розлюбив Льолю.

А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: