Була осінь, але не пізня, а тиха, золота і печальна…
Вечірнє проміння заливало безмежні простори донецьких степів, а ми з Сонею все йшли і йшли в погасаюче небо…
Ми пройшли повз лікарню й ряди красивих будинків, що здіймались у вишину, з вікнами, залитими кров'ю зорі… Десь за одним із цих кривавих вікон плаче мій смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькі й самотні, у великому, повному сліз світі… Сліз мого прощання з першою дитячою любов'ю і життям, яке потім буде мені тільки снитись…
II.
Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно…
Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше… Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його…
Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки.
Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював:
— Не плачь… Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
Я ніяк не міг заспокоїтись… Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда… Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі… І мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки…
А коли татко приходив, я заспокоювався… І так було всю дорогу.
Кавказ…
Ніч.
Поїзд їде берегом моря… Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна…
Це — гора Арарат.
Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно… Це вони так співають, як мені сказала мати.
Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу… Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав:
— Ой боже ж, мы опоздаем!
Всі здригнули й глянули на мене…
Це було як електричний ток…
Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона.
Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима…
Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів.
Особливо мені сподобались гранати.
Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти:
— Эрти, ори, сами, охти, хути…
Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. І коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці.
Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда.
Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
— Дэ Волода?..
Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав:
— Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов ва своїй станції. І мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно… Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку… І я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз… Але так можна розбитись об гостре каміння…
Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко…
Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню…
Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними…
Ми їхали до містечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1, який був там приставом.
Вночі до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мідний, з оголеними волохатими грудьми. Він у великій лахматій шапці, а син одягнений в якесь лахміття, смуглявий і чорноокий. Це були діти злиднів, але чимось буйним, диким і гордим віяло од них… Вони внесли до нашого вагона гори з їх грізними скелями, шумливими й швидкими річками, вічним лементом листя і співом птиць, з їх хмарами і орлами…
Ми з хлопчиком одразу ж подружили.
Він на мене казав: «Якші».
Мені з'ясували, що це значить «красивий, гарний». А «яман» значить — «некрасивий, поганий».
Хлопчик був схожий на мене, тільки він був дужчий, і очі йому палали огнем його батьківщини, Кавказу, грізного й похмурого, в вічних снігах і туманах, повних сонця, вітру й волі.
Після поїзда ми їхали бричкою сто кілометрів до Кульпи — їхали багряною і нескінченною пустелею…
Перед нами синіла близька гора, так близько, що, здавалось, до неї можна було доторкнутись рукою…
А ми їхали до цієї горп, що так близько і казково синіла перед нами, сто кілометрів…
Таке прозоре повітря було на Кавказі.
Довга і порохлива була дорога. Іноді з ям, обабіч неї, вибігали навстрічу нам обідрані, смугляві й чорноволосі, подібні до циганчат діти, кричали щось незрозуміле і грозили нам услід чорними, худенькими кулачками…
Ми гриміли повз них, а вони довго ще бігли за нами і тоненько й протяжно кричали щось люте, і все грозили, поволі даленіючи, їх маленькі фігурки…
Я не сердився на них, мені було до сліз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такі худенькі й обідрані, за те, що в них такі рідні очі…
Нарешті ми в'їхали до Кульпи.
На ганку стояв дядько з черкесами і щось з ними по-їхньо.чу розмовляв. Він був у черкесці, високий, стрункий і красивий, з пишною, роздвоєною золотою борідкою.
Горянії стояли круг нього в чорних бурках і папахах, як похмурі орли, і кинджали їх, у срібних піхвах, холодно й грізно блищали на сонці…
Дядько Радя був дуже добрий і простий. Він міг задурно брати рибу в горян, але цього не робив і платив гроші. Його кімнати були обвішані килимами, а на них висіли красиво вигнуті шаблюки і взагалі всіляка зброя…
У нього був лакей, що ходив як тінь і в точно визначену годину нечутно з'являвся в кімнаті і монотонно говорив: «Улжін гатов…»
Я любив сидіти біля вікна і дивитись на червоні гори за його голубими шибками… Гори були дуже близько, а з їх боків тонко й жалісно здіймались у небо сині завитки диму з ям, в яких жили люди…
Повз вікон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покірними головами на волохатих і витягнутих шиях, неначе здоровкались зі мною, і дзвеніли маленькимії круглими дзвониками… Довгими караванами кожний день вони проходили повз вікна… І іноді проїжджав па гору маленьким ішаком, худеньким і довговухим, величезний, гладкий і пузатий горянин. Його ноги майже волочились по землі, і бідний ішачок ліз з останніх сил на гору, а гладкий горянин іще, мабуть, щоб ішачкові було важче, гойдав своїми ногами. Мені було жалко бідненького ішачка. А гладкого горянина я ненавидів за його пухкі й масні од жиру щоки, за веселі пісні, що він наспівував, роздуваючи од напруги своє жирне й чорне горло і не звертав жодної уваги на страждання бідного четвероногого мученика.
У мене був охоронець з кинджалом.
А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин і повів показувати Кульпи. Ми ходили з ним по лабіринту вузеньких і кривих вулочок, а з боків були глиняні, з плескатими покрівлями саклі. На саклях паслись кози і спали жінки і діти.
Ми ввійшли до саклі, де жив хлопчик. На долівці покотом лежали його рідні, і їх голови були замотані рушниками. Я думав, що хтось їм попровалював голови і вони обв'язали їх і лежали хворі. А вони просто відпочивали, і голови їм були не провалені і обмотані не рушниками, а чалмами. Це такі головні убори. Я потім узнав про те. А тоді мені їх було дуже жалко.
Я спитав хлопчика:
— Отчего они спят?
— От голода, — відповів хлопчик і подивився на мене сухими, гарячими, голодними, бездонними й гнівними очима…
У дядька на столиках було дуже багато різних красивих речей з хрусталя й гірської кристалічної солі. Я завжди питав у нього дозволу, коли хотів що взяти з його чудесних столиків. А Коля не питав дозволу у нього, а просто брав. Дядькові подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, і не подобалось, що Коля все робив, як йому хотілось, наче дядька зовсім і не було на світі. Коля не любив його, і він відповідав йому тим же. А мене він дуже любив.