І це ж саме сказав мені через багато років товариш Назаренко 19, тоді секретар ЦК КПУ, коли «законники» репресували мою дружину Марію:
— Не доверяй женщинам.
І от я в будинку божевільних, куди мене привезли пізньої ночі, в психіатричному відділі, який вів професор Юдін Тихон Іванович.
Приймала мене його асистентка Віра Василівна Яблонська.
Я почав обурено лаятись, кричати на неї, навіть назвав її брудним словом, яким звуть вуличних женщин, і, щоб налякати її, зробив короткий жест правої руки ребром долоні до її горла і на зльоті спинив долоню, бо все ж вона жінка.
Але в ту мить, коли я на півдорозі спинив руку, вона очима дала знак, і…
На мене моторошним градом кинулися ззаду і з боків санітари… Того, що кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги між ноги нижче живота, але це йому не дуже зашкодило, бо він був у шкірявому фартуці.
А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши мою шию залізною рукою (середньовічний прийом «хомут»), людина, вища за мене на зріст, і так мені здавила горло, що мені стало нічим дихати і я перестав боротись.
Як розп'ятому, руки мені витяглії в сторони і зробили укол, од якого наче гори упали на моє серце, — чи витримає, чи ні, — але серце витримало, а я став весь як холодець, безвольний і покірний, і чомусь в мені воскресло дитяче…
Бо коли лікпом Бородін, що душив мене середньовічним прийомом за горло, вів мене з санітарами в буйний дім,я плакав і просився:
— Дядя, я больше не буду!..
Мене привели в буйну («неспокойное отделение») і, брутально зірвавши з мене одежу, кинули, як хмиз, на залізне, майже голе ліжко…
А навколо мене ад, повний безперервного руху і марення.
Один бігає коло ліжок і кричить, що він горить, що він потопає, а другий — паралітик після люїса просить у мене закурити, а в мене немає, і він щипає і крутить мою шкіру гострими гибкими нігтями… А я лежу безвольний і байдужий.
Мені не страшно, особливо я став веселіше дивитися на світ у тому безладді, коли хлопчпк в одній білизні, що бігає круг свого ліжка, крикнув:
— Цвіте Червона Україна!
Я подумав, що раз мене і божевільні знають, то чого ж я буду боятися?
А на ранок мене перевели з буйного, поставили мені ліжко за стіною біля нього, бо вхід туди не мав дверей.
Прийшли лікар з професором.
І один з них сказав мені, подивившись в мої очі:
— У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я:
— Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне, то у вас глаза б повылазили.
Мені дозволили ходити в межах коридора і знайомитись з хворими.
Я зайшов до курилки, де троє божевільних колективно складали вірші.
Один каже:
Буря мглою небо кроет.
другий:
Выхожу один я на дорогу, сквозь туман кремнистый путь блестит.
А третій:
Что ты спишь, мужичок,
ведь весна на дворе, ведь соседи твои
работают давно…
Я:
— Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это — Пушкина, это — Лермонтова, это — Кольцова…
Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули:
— Ты что на нас наседаешь!..
Була відкрита кватирка, і я попросив їх:
— Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. І вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав:
— Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок.
Професор показав собі пальцем на лоба:
— У вас здесь все в порядке. Я:
— Зачем же вы здесь меня держите? Він:
— Инструкции.
Мені все стало ясно.
І я вирішив утекти з Сабурової Дачі.
Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці.
Мені ж професор на моє прохання дозволив повернутії мою сорочку, штани й черевики.
Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я.
Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко назцогапяли їх.
А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі.
Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин 20. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи «божевільного» Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому.
Дома,звичайно,паніка.
Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру.
Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки.
Він дуже зрадів мені.
Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій.
Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати.
І я втік не тільки тому, що сам цього хотів.
І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене.
А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його.
І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті…
А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно.
Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне.
І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона).
Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе.
Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні.
Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті.
Мені ж народ усе говорить.
Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої «ухили» в національному питанні, хоч він са.м любив свою національну дрібну буржуазію.
Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це «нетактовно».
Микола Терещенко21 ніяково усміхнувся, підтримав його.
А я виступив і сказав:
— Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?].
Але пройшла пропозиція Кулика.
Гільдій мовчав.
І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що «божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».
Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.
Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюппеться за грані свідомості…
Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко:
— А хто вам це сказав? Скуба:
— Сосюра.
Микитенко:
— Так Сосюра ж божевільний!.. І цим одвів од себе удар.
Я повертаюсь до моєї втечі.
— Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко:
— Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе. Я:
— Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження.