Я мав на увазі його «Справу честі» 22, яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
— Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я:
— Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці.
І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум.
Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод.
І я повернувся до божевільні.
Професор Юдін сказав:
— Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взятії штиблети.
Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін.
У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво.
Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. І я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті 23, і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога.
А взагалі, Лахуті був прекрасна людина.
Він не цурався мене, як божевільного, і прп всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші.
Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставськпй 24 про мене: «Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют».
А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї.
Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате!
Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний!
Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа!
«Товарищи познаются только в беле».
«В беде познаются товарищи».
LVII.
Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва.
Цькування продовжувалось.
Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання:
— Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще [дехто] .і не .браних залишився в Харкові, якийі одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.
Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром»1, яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.
Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню 2, що вже був репресований, і Річицького 3, і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.
І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини 4, тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.
І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.
Почалися партзбори.
Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.
Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.
Виходить один старий з довгою бородою і каже:
— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:
— Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко:
— Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я:
— А чого ж він бреше?
То був Крушельницький 5, що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.
Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий 6 і каже:
— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;
— Поэма «Червона зима» — махновская поэма. А Городськой 8, так той прямо так і сказав:
— Сосюра?
Да это же литературный паразит!
А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:
— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?
Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз…
Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка».
Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.
Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене…
Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.
В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:
— Приїхав за правдою?
Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок…
Затонський мене прийняв.
Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.
Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене:
— Чому ви звернулись іменно до мене? Я сказав:
— Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:
— Могло б бути гірше… Я:
— Чому? Він:
— А що ви ляпали?
Я мовчав.
Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.
Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова.
Він попросив мене прочитати йому переклад.
Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:
— Як в оригіналі.
Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.
Я ж був виключений і з Спілки письменників!
Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка 9 — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, шо хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.
Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.
Він погодився зі мною.
Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!»
Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК 10, який містився в страшному потім № 33.
Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг…
Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:
«Ні! Більшовики не виключили мене з партії!»
LVIII.
З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован…») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов 1 і Боря Котляров 2 «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.
Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.
Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького 3), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі…
Але що це я все про сумне!
Треба і про веселе.
Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.
В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».
Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Кпква приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою 4.
Доповідь робив Лесь Курбас 5, що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.
Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.
Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.