В Києві, як і скрізь, куди досягав вогонь ворога, де на землі, а де з неба, з неба — далі, а на землі ще не так близько, страшне дихання війни відчувалося в переривчастому, повному гадючої люті реві фашистських моторів та в безумному скреготі сталі од гігантських розривів у Дніпрі між мостами через рідні водп, що гнівно бііли в береги і кликали до відплати синів України і їх червоних братів з неосяжних просторів нашої зоряної чатері.
Якось на фоні того гігантського і страшного в своїй сподіваній несподіваності незручно і ніяково говорити про особисте.
Словом, дружина була евакуйована з письменниками старого покоління в Уфу. Що сталося з спіюм, я не знав.
ЦК розбило нас, письменників, на агітгрупи, і ми виступали перед населенням.
Я був у парі з Кобилецьким Юрком 2.
Він виступав з промовами, а я читав вірші під небом, що скоро мало бути не нашим, безкінченно рідним небом моєї святої України…
Мене тільки вразила телеграма з Уфи. Один відомий поет, якого вже немає в живих не з його волі, а з волі тих, кого теж уже немає в живих, у цій телеграмі питав, коли кров уже лилась морями і міста кричали до неба гуркотом пожеж, повні ран, як і люди, цей поет питав:
«Как моя квартира?»
А в його квартирі був штаб, а на покрівлі будинку (я називав цей будинок «феодальним», а наш «плебейським»), де він жив, стояла зенітка і гостро і гулко кашляла в грізне небо…
Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан 3 видавав нам ще залиті маслом пістолети «Тете».
А перед тим у військовому відділі ЦК нам видали офіцерське обмундирування.
Його одержала і Ванза Василевська 4 і стала дуже схожа на жінку часів громадянської війни, жінку військового комунізму.
Мені сподобалось, що вона не боялась, а була спокійна і зосереджена.
ЦК знову розбило нас, але вже на дві групи: одну відправляли в тил, а другу на фронти.
В письменницькому садку під переривчастим гулом фашистської смерті над золотим і закривавленим Києвом на лаві лежав Вадим Собко5 і спокійно читав книжку.
Його посилали на фронт.
А Іван Нехода 6, що теж ішов у вогняне море останньої битви з тьмою, казав мені, такий же спокійний, як і Вадим:
— Ви в тилу, а ми на фронті будемо робити одне спільне діло.
А мені було гостро соромно, що мене посилали туди, де ще горить по ночах електрика і люди можуть спокійно спати за вікнами, не заліпленими хрестами паперових стрічок.
Але бойовий наказ ЦК.
Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова.
У мене вийшла там перша збірка вогняних рядків «Червоним воїнам» 7.
Та ночами і Харків почав заливати небо вогняними пунктирами куль і снарядами, бо і над ним усе частіше почали літати залізні птиці і кидалп яйця смерті на землю, з якої діти худенькими скривавленими кулачками посилали прокльони убійникам з «цивілізованого» Заходу.
А вони, нахабні своєю тимчасовою перевагою, на своїх залізних воронах, поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне, ганялися навіть за коровами…
І от мене знову посилають ще далі і вже у глибший тил.
Уфа.
Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплі обійми і прийняла, як своїх змучених синів з братньої землі далекої України.
Скажу тільки, що я ніколи не забуду Башкири7 і буду любити її, як полюбив її синів і дочок, а особливо її поетів, виразників її великої душі, Сайфі Кудаша8, Баяна 9 і ще багатьох, таких рідних і незабутніх.
Сина дружина знайшла в Харківському вокзалі і з іншими дітьми привезла в Башкирію. Там же (в Уфі) була і наша Академія 10. Там же було й наше письменницьке видавництво і виходила літгазета, в якій Городськой («Сосюра? Да это же литературный паразит!») писав про «золоту лірику Сосюри…» і т. ін.
Там же я написав вірш «Коли додому я прийду» 12, який вважаю центральним віршем мого серця, якщо можна так сказати.
Відтіля ж полетів ешелонами і літаками «Лист до земляків» 13 і над поневоленим, але нескореним Донбасом розлітався білими метеликами і тихо опускався ними на золоту землю моєї любові, юності моєї…
Але що це я, все про себе та про себе.
І Павло Григорович Тичина, і Рильський Максим Тадейович, і всі ми злились в один збройний табір слова, відданого служінню Батьківщині.
Батьківщина!
Крім неї, крім її страждань і гніву, крім її боротьби для нас не існувало нічого.
І коли нам часом було і холодно, і голодно, то одна золота думка гартувала наші серпя, повні любові до партії, до синів Вітчизни, що у стальних шоломах, як ангели відплати, стояли муром сердець і заліза проти озброєного зла, озброєна правда проти озброєного зла, і ми, коли нам ставало дуже важко, думали: «А на фронті ше важче».
Нам хоч смерть не дивилась у вічі, а там… Там…
В те вогняне «там», де вирішувалась доля не тільки наша, всіх простих і чесних людей на землі, летіли наші думи і серця…
Восени 1942 року частину нас, письменників, запросили до Москви на літвиступи.
В Москві я зайшов до т. Коротченка 14, що сидів за столом з намагніченими гнівом і безсонням сталевими очима.
Я спитав його:
— Какой у меня способ мышления…
І серце моє, що здригнулося від щастя, почуло:
— Большевистский. Я сказав:
— Я хочу працювати в Москві, тут ближче до фронту.
Дем'ян Сергійович погодився.
Тоді я попросив дозволу його поцілувати.
І він вийшов із-за столу, і я поцілував його, як брата, як батька…
Такий я був наелектризований бурею, що гриміла і в серці, і кругом…
Я працював і в українському радіокомітеті, як поет, і в Українському партизанському штабі у т. Строкача 15, куди мене послав т. Корнієць 16.
Партизанам я писав вірші і навіть одержав листа од т. Ковпака, де він писав про те, що він робить на черепах фашистів: «Це тільки цвіточкп, а ягодки будуть впереді!..»
LXII.
Микита Сергійович викликав нас на фронт—Тичину, Рильського і мене.
Тичину тоді призначили наркомом освіти України, яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником 2, і вони не поїхали.
Поїхали Головко, Малишко 3 і я.
Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна» 4.., яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!».
Але про це — потім.
Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.
Годували нас не дуже гарно.
Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.
Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.
Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.
Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.
Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.
І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря…
Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.
Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.
А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумніїм.
Ми були в Сьомій гвардійській армії.
Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії.
Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:
— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
I от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.
Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.
Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!
Я йду до нього.
Тоді він кричить мені:
— Эй, ты! Бегом!
Я йду до нього.
Підходжу до човника і кажу маленькому генералу: