Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою… И багряний прапор наді мною благословля нове життя.
Тут над штиків колючим гаєм був клич; «Вперед, товаришії» І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін…
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: «Це— левое ребячество».
Щупак 3: «Це правий ухил».
А Коваленко 4: «Та це і— справжня контрреволюція».
Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила…
І я тоді написав «Дніпрельстан».
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ… Перон, дзвінки…
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів…
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва…
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття «Правди» 5, в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)… Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв,
А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї—ніщо ми…» я замінив рядком: «між братніх народів…», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера 6…
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».
Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки…
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!