Третя рота – Володимир Сосюра

LIV.

Що я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті — про любов і голод.

Голод тільки торкнувся нас із Марією своїм чорним крилом, але багатьох, багатьох він не тільки торкнувся, але і штовхнув у незліченні могили на моїй милій Україні.

Почалася колективізація.

Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, і з'явилася стаття Сталіна «Головокружение от успехов».

Потім, трохи пізніше, в 1932 році, в Кисловодську, один хворий на астму старий більшовик мені казав:

«Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений… Почему Сталин одной рукой пишет статью «Головокружение от успехов», а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации».

Якось дивно писати про любов на цьому страшному фоні страждань міліонів, і я скажу просто. Мене посилали в Сталіне для літроботи з початківцями на місяць.

Я зайшов до Віри і спитав її (я іноді заходив до синів):

— Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?

I мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:

— Разрешу.

І я в Сталіне одружився з моїм синьооким щастям і горем, що полюбив на все життя.

Я з Марією 1 приїхав з Донбасу в Харків.

Якось на вулиці я познайомив Віру з Марією, і Віра, бліда, з затисненими од суму і гніву вустами, процідила крізь них своїй подрузі, коли вони одходили од мене:

— А она красивая…

І от почався голод.

На вітринах продовольчих магазинів були тільки одпнокі білі головки капусти та іноді картоплини.

Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.

По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.

Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку «Слово», але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.

А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:

— Хоч би шматочок м'яса!..

А де я його міг узяти?..

І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.

Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила «Слова», а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь «де Макар телят не ганяв», стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:

— А ми цими обідами годуємо наших цуценят…

Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: «Так цій куркульці і треба!»

І от 1933 рік.

Мене послали на Нікопольщину, власне, в самий Нікополь, на будівництво трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.

Крім того, що я був на будівництві, помічник начполітвідділу показав мені рибальські артілі і артілі колективістичні.

Коли ми йшли з околиці в одне село (вже починала зеленіти весна), ми побачили маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені… Од цих бідних опухлих ручок серце моє мов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо… Але це було тільки мить, і я повернувся до життя.

Заходили в село. Ідемо в колгоспний дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.

Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев'яними ложками, всі з однієї миски.

Одна дівчинка набере ложку мутіюї рідіти, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.

Мп її питаємо:

— Для чого ти так робиш? А вона:

— Щоб довше їсти…

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.

LV.

Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім'я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акту соціального самоїубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.

Святий наш народ. Він усе витримав, і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політичне виріс наш народ, що він не тільки відчуаав, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.

А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так і наш народ.

Хоч і є страшне прислів'я, вигадане виродками людства, яке наводить […] 1 в одному з своїх романів:

«Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился».

Я вважаю, що це прислів'я перевершує всі ієзуїтські «ідейні» концепції.

Але, повторюю, народ наш витримав, і в цьому його безсмертя, і я горджусь моїм народом і молюся йому, як колись молився богу.

Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім.

LVI.

Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде.

В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас 4 і Янка Купала 5.

Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву.

І от Москва… Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз.

Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало.

І от зайшов товариш Сталін.

Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога…

Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: