Літо 1926 року — Харків. Зима 1942 року — Москва. Зима 1959 року — Київ.
Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом ніжності і правди, адже вона могла звучати не тільки солов'їне, а й бути «мов вибух динаміта» у дні заграв та суспільних бід, а якими доводилося не раз стрічатися поетові на нелегкій, а іноді й тернистій життєвій дорозі.
Дитинство і юність майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебільш російська, це своєрідно відбилося у лексиці роману, а вже потім українська, молдавська, грецька та інші мови, але там найдзвінкіше лунала пісня українська. Багато пісень знала й співала мати смуглявого первістка Антоніна Дмитрівна Сосюра, а ще більше він чув їх у часи мандрівного дитинства, коди в пошуках заробітків батько з сім'єю часто переходив від села до села, від селища до селища, та знову й зіюву повертався в задимлений рідний Донбас. Мабуть, тому «красу і силу» шахтарської землі В. Сосюра оспівав так, як, певне, ніхто з інших радянських поетів, бо амалоліт пізнав ціну скибки хліба й копійки, здобутих власними руками.
Про це і починається розповідь в романі «Третя Рота», «як золотий дитинний сон» перетворився в страшну реальність для сім'ї Сосюр — жити після смерті батька у чужій хаті-хворостянді і бути постійно голодними. Багато цікавих і досі не знаних фактів із життєпису поета розкривають сторінки цього автобіографічного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926—1930-му, в 1942-му і 1959 роках.
В листку по обліку кадрів, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про своє навчання і трудову діяльність повідомляв таке:
«Літо 1909 — осінь 1909 — учень бондарного це-ау Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Зима 1909 — весна 1910 — телефоніст Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Літо 1910—осінь 1910 — чорноробочий у каменоломнях.
Весна 1911—літо 1911—чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Осінь 1911—літо 1914 — учень двокласного міністерського училища, м. Верхнє.
Осінь 1914 — осінь 1915 — учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці.
Осінь 1915—літо 1916—учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхнє.
Осінь 1916—осінь 1918—учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма.
Осінь 1918— зима 1918—член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Зима 1918 — осінь 1919 — козак петлюрівської армії.
Осінь 1919 — зима 1920 — військовополонений денікінської армії.
Лютий 1920—квітень 1921 — червоноармієць, курсант військових політкурсів, політпрацівник.
Весна 1921 — осінь 1921 — інструктор преси при ЦК КП(б)У.
Осінь 1921 — осінь 1922 — член оргбюро Пролеткульту України.
Осінь 1922 — літо 1923 — студент Комуністичного університету імені Артема.
Осінь 1923 — літо 1925 — робфаківець Харківського інституту народної освіти.
1923—1925, 1925—1941 — літературна робота, Харків, Київ.
Літо 1941—літо 1944 — пропагандист при ЦК КП(б)У, старший співробітник Академії наук України, літпрацівник партизанського штабу України, військовий кореспондент фронтової газети.
З 1944 р. — на літературній роботі».
Цієї ж хронологічної канви В. Сосюра дотримувався і в романі «Третя Рота», де за кожним виділеним відрізком часу, за кожною датою — цікаві розділи книги його життя.
Про роботу над романом «Третя Рота» маємо цінні авторські свідчення, насамперед із архіву поета, а також із розповідей його сучасників, яким часто доводилося бути і його першими слухачами, і критиками. Поет майже ніколи не мав творчих таємниць, міг навіть творити на людях, повністю поринаючи у світ поетичних образів, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман.
Одне з найповніших авторських свідчень про історію написання «Третьої Роти» таке: «Я почав писати прозою роман-трилогію про своє життя ще в 1926—30-х роках. Уraquo;.ривок цього роману був надрукований в журналі «Червоний шлях», №10, за 1926 рік («З минулого»). Весь же роман називається «Третя Рота» — 1. «Володька»; 2. «Крізь вогонь»; 3. «Поет». Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Україні, про трагічний період моєї молодості… Я відклав його і через 12 років повернувся до нього, в 1942 році, в Москві. Так як не було машиністки, яка б могла друкувати українською мовою, то я диктував їй на російській мові (почав з дитинства, вірніше, повернувся до нього, щоб потім писати про роки юності і дійти до старості). Я продиктував машиністці шістдесят сторінок і цей початок роману давав читати Клименту Єфремовичу Ворошилову як моєму землякові. Він теж із Третьої Роти, і його соратником по громадянській війні був мій дядя Іван Локотош, двоюрідний брат моєї матері, бувшої робітниці патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману і побажав мені через Пономаренка успіху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькій молодості кубанець Сосюра із станиці Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав мені успіху і порадив випустити фізіологічні моменти, що я і зробив.
Після Вітчизняної війни, осінню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом і в чорновому вигляді закінчив всі три книги трилогії весною I960 року. Редакція газети «Молодь України» попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варіанто»!, про що повідомила своїх молодих читачів» 1.
Але газетну публікацію роману було обірвано буквально на першому слові — вольове рішення одного діяча виявилося сильнішим від бажання молодих читачів республіки ознайомитися з цим новим в українській літературі і оригінальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим більше — писати гостро й сміливо про недавнє минуле, згадувати добрим, а іноді й критичний словом декого із своїх сучасників—для цього треба було мати мужність великого поета. Радості автора, який побачив початок роману на сторінках молодіжної газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гіркота, коли одним телефонним дзвінком було вирішено долю цього твору. Як спомин про ті гіркі часи, залишилася байка В. Сосюри «Дрозд і Соловей», яка теж дещо додає до історії газетної публікації, принаймні допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим «вольовим діячем», що припинив друкування роману.
Дрозд-бюрократ послухав Солов'я І подзвонив в редакцію, де птиці Усі підлеглі: «Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурниці.
Він націоналіст! Усе за зорі лине. В поезіях його не труби, а трава!.. Його не раз, не два вже били за Вкраїну Так, що у другого одпала б голова, А він не кається і все співа, співа…»
Та Соловей не змовк, Дрозда він не злякався, — Він знову заспівав, що аж за боки взявся, Як він співав в години злих заграв, І байку про Дрозда й про себе написав.
25.Ill.60.
Третьою спробою донести до читача цей твір уже після смерті автора стала скорочена публікація в десятому томі творів поета (Київ, «Дніпро», 1972, с. 84—155). Із наявних в останньому зведеному, авторському варіанті є понад шістдесят розділів, а до видання потрапило лише двадцять шість (за редакторською нумерацією). До того ж і надруковані розділи були піддані значному скороченню без відповідних позначок, приміток і т. ін.
Найширшу публікацію роману здійснено в журналі «Київ» (1988, №№ 1—2). Невеликі фрагменти друкувалися також у дні 90-річчя з дня народження поета в газетах «Літературна Україна», 7 січня 1988 p., «Вечірній Київ», 4 лютого 1988 р. та в «Литературной газете», 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопької). Дана публікація—це повний текст останньої авторської редакції, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді В. Сосюри.
«Третя Рота» має багато варіантів і редакцій, починаючи з ранніх рукописів і кінчаючи останньою зведеною (роман-трилогію перероблено в один твір), що була передана до публікації газеті «Молодь України». Цю редакцію можна вважати виявом останньої волі автора, оскільки, як видно із цитованого вище свідчення В. Сосюри, трилогію було завершено «в чорновому вигляді». Навіть в останній, зведеній редакції, автор не зміг уникнути повторів у описі деяких подій, а в чорновому варіанті трилогії їх порівняно чимало. Ширший варіант, незважаючи на свою незавершеність, теж заслуговує на публікацію, але в академічному виданні, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакція 1959 p.