У багатьох віршах і поемах В. Сосюри, починаючи з «Червоної зими», можна прочитати рядки, які мають пряме відношення до біографії поета. В одних творах ліричний герой легко ототожнюється з автором, а інші, без сумніву, повністю присвячувалися якійсь конкретній події з його життя, тобто є сторінками біографії, трансформованої через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися із давньою істиною, що життя поета — у його творах.
У поемах «Оксана» (1922), «Віра» (1923), в епопеї «Залізниця» (1923—1924; складається із п'яти поем), «Вчителька» (1928—1929), «Заводянка» (1927), «Минуле» (1930), «Галичанка» (1931) і особливо у віршованому романі «Червоногвардієпь» (1937—1940) зустрічаємо опис тих же подій і ті ж імена героїв, які набагато ширше і конкретніше описані в «Третій Роті». Очевидно, як слушно зауважував і сам В. Сосюра, «про різні речі есть і різний спів, і різні форми, бо життя строкате…». Паралельне відтворення яодій в поезії і прозі було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталізувати свою біографію: можливо, автор усвідомлював той факт, що поезія може бути лише піснею своєму народові, а не літописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобіографічному романі він з документальною точністю прагне відтворити побачене і пережите ним на життєвій дорозі. «Третя Рота» — це твір, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезіях: і про важке дитинство, і про буремно-трагічну юність, і про перші кроки в літературі, які він робив при допомозі відомих українських письменників. Часто автор не обминав й трагічних моментів нашої історії, і свої власні невдачі трактує як наслідок всенародного горя, коли від окрайця хліба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя.
Напоєний романтикою революції і громадянської війни, а також численними гаслами про соціальне й національне визволення, В. Сосюра, як і багато його сучасників, не зміг вникнути у політичний зміст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого «ходіння по муках». Поет із гіркотою й болем зізнається 1924 року:
І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля мурів од червоної кулі лягло!..
Згодом чиєюсь «дбайливою» рукою були «поліпшені» останні два рядки цієї строфи:
Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!
Можливо, це редагування належить і самому автору, але його можна віднести до того часу, коли пошуки «автобіографізму» в творах призводили часто до трагічного завершення людських доль і до такого явиша як самоцензура:
письменник змушений був писати не все те, що думав і мав сказати читачеві.
У романі «Третя Рота» описано сцену розстрілу гайдамаками двох білих льотчиків, яких випадково збили на станції Нирковій. ('Один капітан (поранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
«Передайте моей жене…» В лютому 1926 року поет пише ліричну баладу «Перстень», яку друкує тоді ж у журналі «Червоний шлях». У тому ж році він розпочав і роботу над споминами «З минулого», надрукованими в десятому номері «Червоного шляху», що увійшли згодом до роману «Третя Рота» із незначними скороченнями.
Трагічні епізоди з періоду громадянської війни на Україні не давали поетові спокою навіть у післявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вірш про моторошну сцену розстрілу петлюрівцями махновців, яку йому довелося свого часу спостерігати і описати в «Третій Роті»:
Я пам'ятаю дзвін церковний
біля огради, край села,
команди крик і жах безмовний,
де кров розстріляних текла.
Я одного забуть не смію,
як умирав він в ту зиму…
Йому штиком пробили шию,
і з рота вийшов штик йому.
Було це зранку, після бою,
На білий сніг багряний мак…
Юнак поблідлою рукою
Схопив кривавий той гостряк…
Кругом розстріляні лежали,
а він отак і занімів,
неначе смерті чорне жало
із горла видерти хотів.
У поемі «Розстріляне безсмертя» (1960) В. Сосюра ще раз повертається до цього жахливого епізоду, переконуючи і себе, і читача, що «цього не викреслиш із серця», що такі трагедії були можливі лише тоді, коли «весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі…» Недаремно епіграфом до «Поеми другої» в епопеї «Залізниця» поет з гіркотою записує щире зізнання: «Я прийшов на станцію Революція, коли ударив другий дзвінок».
Поема «Володька», над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москві (паралельно з романом «Третя Рота»), була спробою описати в поетичній формі спогади про своє дитинство і юність:
Де гнуться рейки од заводу і над Дінцем ридає дим, мені приснилась Третя Рота і я собі, як був малим. Ведуть батьки мене за руки по золотій, в піснях землі, і тонко, тонко закаблуки об рейки стукають малі… Сидить дідусь у кабінеті і пише щось… Життя мов!
Ти, як стріла в бринливім леті…
О України піснечари, мій золотий дитинний сон!
І, нарешті, в архіві В. Сосюри залишилися спроби віршованого роману «Третя Рота», публікувати які автор не став, знаючи, очевидно, що після багатьох автобіографічних віршів і поем цей твір буде переспівом створеного ним раніше.
В. Сосюра визначає жанр «Третьої Роти» як роман (за первісним задумом—роман-трилогія). І, очевидно, з таким визначенням слід погодитися, хоч і не всі ознаки цього жанру проявилися в цьому творі. «Третя Рота» — це розповідь про власне життя, яким було — без прикрас, без самовихваляння і самолюбування. Ця розповідь співзвучна контекстові епохи, в яку жив поет. Можливо, в деяких місцях автор допускає елементи суб'єктивізму (і це неминуче!) чи й помиляється в оцінці людських вчинків чи певних явищ, але в цьому він щиро зізнається на сторінках цього ж роману. Складні життєві обставини іноді загострювали стосунки із деякими його колегами по перу, але на спільному шляху боротьби і шукань поет залишився вірним найвищим людським ідеалам, не погрішив проти правди. Переповідаючи, наприклад, про тимчасове загострення своїх взаємин із І. Куликом чи І. Микитенком, В. Сосюра нітрохи не применшує їхнього внеску в не лише загальну літературну справу, але й у вирішення долі його літературного таланту. А на відстані часу їхню трагічну загибель вважає трагедією всього народу.
Багато дослідників, відзначаючи документальну вірогідність мемуарів, чомусь вважають своїм обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело не позбавлене суб'єктивних оцінок автора, а дехто просто називав це суб'єктивізмом, не вникаючи в значення цього терміна. Іноді в сучасній науковій літературі (навіть тоді, коли йдеться про документальні джерела) вживається термін суб'єкі ивність як ознака, що знижує їхню історичну достовірність. Не переоцінюючи значення творів такого жанру, слід відзначити, що де — документи найповнішого самовиявлення і характеру людини, і способу її мислення, і підходу до оцінки певних явищ. Якщо ж автор, пишучи твір такого жанру, буде постійно думати про те, як сприймуть його сучасники або прийдешні покоління, то мимоволі стане рабом самопензури, позбавляючи таким чином науку найцінніших надбань — розкриття індивідуального (нехай навіть і суб'єктивного!) пізнання людини, суспільних явищ і т. ін. Намагання бути об'єктивним часто призводило до пристосування своїх думок до традиційних, що іноді будувалися не на достовірних фактах, а на загальних теоретичних судженнях. «Чим більше і щиріше мемуарист силкується перенести вповні, з усіма фарбами і тонами, той образ давно минулих подій, який лишився в його душі, — писав Іван Франко, — тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу». В. Сосюра ніде не силує свого таланту, не приховує від читача навіть, здавалося б, невигідної йому правди, довіряючи йому найсокровенніше і найболючіше, що траплялося в його житті. І навіть наявні елементи романтичного максималізму, а іноді й наївності дорослої людини нітрохи не знижують художніх вартостей цього твору.