Третя рота – Володимир Сосюра

І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще [дехто] .і не .браних залишився в Харкові, якийі одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.

Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром»1, яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.

Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню 2, що вже був репресований, і Річицького 3, і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.

І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини 4, тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.

І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.

Почалися партзбори.

Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.

Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.

Виходить один старий з довгою бородою і каже:

— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:

— Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко:

— Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я:

— А чого ж він бреше?

То був Крушельницький 5, що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.

Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий 6 і каже:

— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;

— Поэма «Червона зима» — махновская поэма. А Городськой 8, так той прямо так і сказав:

— Сосюра?

Да это же литературный паразит!

А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:

— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?

Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз…

Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка».

Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.

Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене…

Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.

В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.

В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:

— Приїхав за правдою?

Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок…

Затонський мене прийняв.

Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.

Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене:

— Чому ви звернулись іменно до мене? Я сказав:

— Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:

— Могло б бути гірше… Я:

— Чому? Він:

— А що ви ляпали?

Я мовчав.

Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.

Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова.

Він попросив мене прочитати йому переклад.

Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:

— Як в оригіналі.

Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.

Я ж був виключений і з Спілки письменників!

Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка 9 — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, шо хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.

Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.

Він погодився зі мною.

Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!»

Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК 10, який містився в страшному потім № 33.

Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг…

Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:

«Ні! Більшовики не виключили мене з партії!»

LVIII.

З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован…») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов 1 і Боря Котляров 2 «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.

Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.

Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького 3), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі…

Але що це я все про сумне!

Треба і про веселе.

Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.

В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».

Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Кпква приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою 4.

Доповідь робив Лесь Курбас 5, що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.

Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.

Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.

Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:

«Колись Маркс сказав» (цитує).

«А Енгельс сказав» (цитує).

«А Луначарський сказав…»

І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:

— А ви що сказали?

Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.

А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:

— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:

— Хорошего — понемножку.

LIX.

В 1937 році я з сім'єю переїхав до Кіи.ва Мені дали в «Роліті» 1—будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса 2, а потім Проня 3.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: