Третя рота – Володимир Сосюра

Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.

Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.

Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:

— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды.

Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4, що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:

— Ну, Володю, віддай мені партквиток…

Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок…

Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?

Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».

1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани».

Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.

Корнійчук мене спитав:

— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.

Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.

Микита Сергійович сказав мені:

— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю. Я відповів:

— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.

Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите…

А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:

— Получите орден Ленина.

І моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.

LX.

А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив:

— Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.

Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною.

Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.

Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради.

І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий:

"Дорогой товарищ Сталин!

Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.

В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.

Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".

І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням:

«Ты мое единственное спасение и прибежище.

Отец! Спаси меня!!!»

Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно.

Я послав листа авіапоштою.

Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра.

Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева.

І відповідь прийшла як блискавка.

Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: «Восстановить в партии. Лечить».

Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього.

Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях.

Він замість Сосюра сказав Петлюра.

Мене це обурило, і [я] сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом:

— Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:

— Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я відповів:

— Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже:

— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.

І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.

А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очпма братів і усміхались мені.

Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:

— Спасибо, дорогие товарищи! Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм:

— Восстановили.

І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові «поновили» — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю…

LXI.

І який я забудько!

Добре, що прийом кінонапливу мені допомагає.

Лахуті,

Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на індуса, він приїхав до Києва і вручив нам членські квитки Спілки письменників СРСР.

Це було на Леніна, 7, в 1936 році.

Була урочиста атмосфера. Я, ще не поновлений в партії, підійшов до столу, за яким стояв Гасем. Він мене спитав:

— Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?

— Я ее выброшу. — сказав я.

— Так вот, брось это! — I Гасем показав на порожні пляшки від боржому. Я дав слово, що кину.

Та знов я лечу не крізь туманність і не вгору, як в дитинстві, а вперед, крізь радість, у якій зростав разом з народом, як зростав з ним і у горі, в грізний 1941 рік, повний громів і тривоги міліонів, тривоги, яку серце передчувало, але в яку розум не хотів повірити, — така вона була смертно несподівана.

Не встиг я прийняти в Кисловодську кілька ванн, як почалась Велика Вітчизняна війна.

В Харкові я був трохи не заарештований, як диверсант, бо приїхав туди небритий і в костюмі не з нашої матерії та чемоданом у руках.

Маленький син був у Євпаторії 1 з такими ж, як він, дітьми на оздоровленні, а дружина в Києві.

Смерть уже переривчасте гула над головами мільйонів, і серпе здригалося од тривоги і гніву.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: