М и х а й л о. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі – до вас.
П а в л о. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.
М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.
П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!
Михайло, усміхаючись, обніма Павла.
А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, – працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло – друга річ, а для мене самого…
М и х а й л о. Поки самого, а – усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться…
П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці… Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).
Михайло проводжа.
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам; вертається з рушницею.
М и х а й л о. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, – і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки… А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє… А треба, треба! (Замислившись, іде).
Декорація хутко міняється.
Картина 2
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч – тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто – повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.
В И Х І Д І
Дзвонариха стара і Катря.
Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.
К а т р я. Я така рада, така рада!
Д з в о н а р и х а.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б і не надихалась!..
К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.
Д з в о н а р и х а. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!
К а т р я. Молитвою хіба однією.
Д з в о н а р и х а. Без їхньої добрості пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, – то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, – то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?
К а т р я. У якого, мамо?
Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.
К а т р я. Як? З простою?
Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.
К а т р я. Хіба бува, що пани беруть селянок?
Д з в о на р и х а. Рідко, але трапляється.
К а т р я. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?
Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали… Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск – жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!
К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!
Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?
К а т р я. Лихо тяжке!
Д з в о н а р и х а. А тобі що?
К а т р я. Так… (Зітхає). А як же пан Олександер живе?
Д з в о н а р и х а. Нічого… Чула, – гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…
К а т р я. Так-так, – одцураються… всі одцураються… що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).
Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?
К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла… Я й тепера їх не боюсь!
Д з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.
К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.
К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи…
Д з в о н а р й х а. А про що ж?
К а тр я. Так, про всякі пригоди.
Д з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла…
К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!
Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?
К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо… вас шкода!
Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати…
К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота…
В И Х І Д ІІ
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
К а т р я. Здрастуй!
Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.
Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.
Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Д з в о н а р и х а. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, – не знаю, чим уже й одслужу, – оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.
Д м и т р о. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.
Д з в о н а р и х а. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.
Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, – бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив – не велика журба. А от вам – друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!
Д м и т р о. Мені, може, – коли ви оце слабі були, – серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну…
Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої…
Д м и т р о. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, – так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі…
К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.
Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.
Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!
К а т р я (гірко). Не хваліть, мамо!
Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.
К а т р я (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.