Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…
К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя…
Д м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж – радощів не зазнали, з лихом – приятелі… горювати – не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидів мене – легше було б!
Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Д м и т р о. І, вже! Дай боже… щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій… а мені (махнув рукою) – утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, – то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю… І тоді вже з паничем побалакаю!
К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Д м й т р о. Не бійся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, – щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!
Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
В И Х І Д VII
Катря і Михайло.
М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!
К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!
М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!
К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.
М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.
К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!
М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).
К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?
М и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…
К а т р я. Господи, що то буде?
М и х а й л о. Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…
К а т р я (зітха). Ох! Не випада… і не випаде!
М и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось… Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…
К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті… вони з'їдять мене!
М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!
М и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усміхнулась і поцілувала.
М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.
К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,
М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?
К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже – Аннушка похваляється… плеще на мене…
М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!
К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.
М и х а й л о. Ти жалкуєш?
К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, – аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму… Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).
М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?
К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).
М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?
К а т р я. Він нещасний, бідний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..
М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, – а ти мені вкинеш приску за пазуху.
К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тільки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…
М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…
К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить…
М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!
К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.
М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?
К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені… От тільки за матір боюсь, як дійде – не переживуть вони!
М и х а й л о. Правда, за матір – погано.
К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?
М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?
К а т р я. Як, щоб я маму кинула?
М и х а й л о. Ну, то вдвох?
К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка – сором, ганьба.)
М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, – то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других…
К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як… аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене…
М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день – потурбуємось, а нічка – наша!
К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине…
Катря безнадійно сплеснула руками.
Завіса тихо спада
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі – розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці – стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.
В И Х І Д І
Харлампій, а далі Аннушка.
Х а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, – так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників… А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, – сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще – жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано – одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться… А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, – покойовок, лакеїв… Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих – по дві пари держала… їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, – кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! – та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить… Страмовище одно! Не зна того, як в старовину… От хоч би, значить, нащот женського полу – як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели… та й кінець… І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).
А н н у ш к а (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!
Х а р л а м п і й. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!
А н н у ш к а. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?
Х а р л а м п їй. Хто випив?
А н н у ш к а. Нехто!
Х а р л а м п і й. Хто випив? (Наступає).
А н н у ш к а. Хтокало!
Х а р л а м п і й (яро). Бачила?
А н н у ш к а. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!
Х а р л а м п і й. Так ти бачила?