К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.
П а ш к а (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, – аж пашить!
К а т р я. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.
К а т р я. Удосвіта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть…
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, – попрощатись тільки… попрощатись тільки… попрощатись!..
П а ш к а. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно…
К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку… подивитись хоч… глянуть, та й попрощатись навіки! Скажи йому, що я на його не серджусь… Бог з ним!.. Нехай живе, щасливий… я йому стежки не переступлю! Побіжи-бо, голубочко! (Цілує руки їй).
П а цї к а. Що ти, Катре? Опам'ятайся!!
К а т р я. Ноги цілуватиму, тільки попроси! (Хоче нагнутись до ніг).
Пашка не допускає.
П а ш к а. Чи ти при собі? Приляж краще, голубко, отут на лаві! Я піду, побіжу, попрошу пана Павла, – може, він викличе.
К а т р я. Хіба Павло тут?
П а ш к а. А тут, приїхав оце… я його бачила.
К а т р я (сплеснула руками). Воже мій! Може, ти його мені посилаєш ца поміч, на пораду! Попроси і його, попроси, попроси! Розкажи йому… може, він моєму горю…
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу…
К а тр я. І Михайла, і Михайла!..
П а ш к а. Та й Михайла ж! Приляж же, заспокойся: я – зараз!
В И Х І Д ІІІ
Катря сама.
К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, – ворушиться… допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, – над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти… Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня – публіка, глум, зневага… краще, краще умерти… Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, – зразу може покласти… І нічого не болітиме, жалю не буде; душа пташкою полине… Полечу я зозулею до його, до мого милого, край віконечка сяду: закую-застогну, тугою обійму його серце, нехай згадає воно, як колись любилися, як з кохання того захмелилися… Побачити б тільки ще раз його на прощання та й випити… (Дума). А гріх? Свою душу самій загубити? Проклята я, проклята! Наїдуть станові, потрошитимуть мене привселюдно… Як собаку в землю закинуть… Без хреста, без панахиди… Могили навіть не насиплять… Ох, як мені тяжко!.. Несила ж мені і мук таких терпіти, несила!! Ой!! (Встає і, хитаючись, знову пада). Гуде як! Чи буря надворі? Чи у мене в голові? Хтось іде… іде!.. (Прислухається). Він, певно, він! Я зараз. (Знов устає, пада на лаву, ухопившись за голову). Нічого не пам'ятаю! Га? Хто мене кличе?
В И Х І Д IV
Катря і Харлампій.
Х а р л а м п і й (увіходить і стоїть у шапці коло дверей, оглядаючи хату). А що? Хто тут живий?
К а т р я (підвівшись трохи). Хто це? Гука щось…
Х а р л а м п і й (увійшовши). А! Це ти, тут преподобнице? Чого ж мовчиш? Позакладало?
К а т р я (труситься, спершись обома руками на стіл). Дядьку…
Х а р л а м п і й. Дядьку, та вже ж, розуміється, не батьку… Де стара?
К а т р я (не розбираючи добре). Не знаю…
Х а р л а м п і й. Не знаю! А з паничем… знаєш?
К а т р я (якось не при собі). Панич! А!!
Х а р л а м п і й. Свята та божа! Ну, скоїла гріх там, прогрішилась, значить, то й крилася б уже, сиділа б, слідственно, собі, в рот води набравши: з паничем невелика й біда; пани б пошти не зобідили, дали б там що; знайшовся б, може, й попихач, приміром, за яким би голову собі окрила, – а то ще й приндиться! Куди маха? Що собі в думку забрала? Тьху!
Катря широко дивиться йому в вічі, мов божевільна.
Чого ти на мене вирячилась? Чим ви панича обкурювали та обпоювали? Признавайсь!
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п і й. Бач? Добре! Еге-да! Взяв би я вас, приміром, обох з матір'ю-чаклункою, та провчив би в волості поштительно, щоб знали, як господ, панів, значиться, чарувати та зводити.
Г о р п и н а (з-за ванькира). 0-ох! 0-ох!!
Х а р л а м п і й. Стогне! Постогнала б ти у мене не так! І не знаю, чого ще пани такі добрі, піклуються?
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п і й. Добре… (Набік). Тут якось ніяково й стояти, доложу вам… (До Котрі). Не дивись, кажу, на мене! Пан оце послав мене тобі сказати, що як ти схаменешся, значить, і зараз, слідственно, без всякого бешкету, вийдеш заміж…
К а т р я (шепоче). Добре…
Х а р л а м п і й. Не перебивай! Як вийдеш заміж зараз же за кого-небудь там, приміром, то вони простять тобі, ще й придане добре дадуть, – пару волів, корову, овечат там і грошей на весілля, щоб, значиться, гріх твій покрити; тільки щоб після шлюбу і не смерділи тут, щоб і духу вашого не було!
К а т р я. Щоб духу…
Х а р л а м п і й. Еге-да! А якщо ти згедзкаєшся, то буде тобі і матері таке сумнительство, що і згинете у тюрязі або й у Сиберію улучите! Ну? Чого ж мовчиш?
К а т р я. Га!
Х а р л а м п і й. Що га?
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п і й. Значить, слідственно, безпремінно вийдеш?
К а т р я. Добре…
Х а р л а м п і й. Ну, гляди ж! (Набік). А ловко я обділав цю справу! Триста карбованців, що пан дав, значиться, благодареніє богу, у кишені зостануться. Ловко, Харлампію Григоровичу, спроворили: що значить, приміром, як голова не порожня, натоптана! Я знав, що вона согласиться, а тільки все думав, що побрикається, приміром, а воно вийшло – дешево; зараз і доложу. (Зиркнув на Катрю, що вона, хитаючись, почала наближатись до його, пильно дивлячись). Свят! Свят! Чистая відьма! Тут, не при хаті згадуючи, страшно й зоставатися з ними! (Іде хутко до дверей і, зачиняючи, гука). Дивися ж мені! Цур тобі й пек!
В И Х І Д V
Катря сама.
К а т р я (хитаючись і обпираючись рукою то об стіну, то об лаву, іде до дверей). Стійте!.. Чогось приходили… лають, що не йду… кличуть кудись… мене і матір… Не можу ж я йти! Хата крутиться… червона така! Дайте-бо руку, голову мені піддержте… то я й піду… Добре… піду!
В И Х І Д VI
Катря, Аннушка, Дзвонариха і дехто з дворні.
А н н у ш к а (скажено вбіга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не діждеш! На смітнику повінчають!
К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!
А н н у ш к а. Думала – любить? Йому тільки одного треба було… А він сміється, зі мною сміється над тобою, потаскухою!
К а т р я (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!
А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натішуся над ворогом! Ей, хлопці, сюди! Давайте мазницю, – двері і вікна дьогтем вимазати!
Х л о п ц і (з реготом вриваються в хату; у одного мазниця і квач). Давай, давай! Та разом їй і голову квачем.
К а т р я (несамовито кидається то до одного, то до другого). Ой!.. Змилуйтесь!.. Хто в бога вірує! Не наді мною, над матір'ю: вона неповинна… умре… Ой простіть мене!
А н н у ш к а (хапа Катрю за руки; та пручається несамовито). Не слухайте її! Мажте зараз дьогтем!
Дзвонариха вибіга, хитаючись, з ванькира; скажені очі, бліда, простоволоса. Хлопці і Аннушка з жаху одступаються до дверей.
Д з в о н а р и х а (до Катрі). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята!
К а т р я (кидається матері в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!
Д з в о н а р и х а (одпиха). Щоб ти своїх дітей не діждала бачити! Щоб вони насміялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала ні щастя, ні радості! Щоб моя смерть на твою голову впала!