А н н у ш к а. Так її! Так її!
К а т р я (плазує за матір'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!
Д з в о н а р и х а (скажено). Щоб ти умерла без покаянія! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).
Та з криком "Ай!" пада на спину, зомліла.
В И Х І Д VII
Ті ж і Дмитро.
Д м и т р о (трохи п'яненький, вліта в хату на те саме, коли матір, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звідціль! Іроди! Дияволи! (Кидається до Катрі і підніма її). Убили-таки! (Кладе на лаву). Ти матір'ю зовешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються ідоли, а ти ще проклинати її! Будь ти сама проклята, каторжна!
Д з в о н а р и х а (навіжено). Ха-ха-ха! Весілля!! Ха-ха-ха-ха!! Мати в шапці! Піду приданок скликать… Ха-ха-ха-ха!! (Вибіга).
Д м и т р о (до Аннушки). Це ти, гадюко, привела? Пропадай же!
А н н у ш к а. Ой! Рятуйте! В'яжіть його!
Дмитро кидається на Аннушку, давить за горло; та критхить: "Калавур!" Кілька хлопців сунулись оборонять; беруть ззаду Дмитра за руки. Той як струснувся – хлопці одскочили.
Д м и т р о (кидається на того, що з мазницею). Тебе мені треба було, щеня! (Кида об землю).
А н н у ш к а. Калавур! (Вибіга).
Х л о п ц і (разом кидаються на Дмитра, щоб зв'язать). Крутіть його!
Д м и т р о (борюкається). Роздавлю, пси смердючі! (Далі, вислобонивши праву руку, вийма з-за халяви ножа). Ей! Зараз падлом запахне!
Х л о п ц і (побачивши ніж – врозтіч). Не руште його! Ніж! (Вибігають).
В И Х І Д VII
Дмитро і Катря.
Д м и т р о (озирається). Втекли, дияволи! Щастя ваше! Попадетесь ще! (Підходить хутко , до Катрі). Боже мій! Нежива? Катрусю, Катрусю! (Хова за халяву ножа; сіпа за руку, ворушить голову). Не ворушиться… бліда, як з воску білого вилита! Катрусю! (Нахиляється). Диха ще… (Більше сіпа; рукою тримає за чоло). Диха… бліда, а тіло, як вогонь… Господи! Чим би рятувать її! (Кидається по хаті, бере кухоль води і приска або примочує голову; сливе кричить). Катре! Катре! Прочунься, прокинься, на бога!
К а т р я (тихо одкрива очі, підвівши голову, непритомно обводить ними хату, а далі стиха.) Не безчестьте мене!! Не проклинайте!! Змилосердуйтесь!! (Хоче на коліна падати. Далі всю сцену веде безсилим шепотом).
Д м и т р о (придержує її). Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся! Ніхто тебе не проклина, нікого і в хаті нема!
К а т р я. Нема?
Д м и т р о. Нікогісінько; тільки я.
К а т р я (кладе йому безсило руки на плечі і пильно дивиться в вічі). Хто ти?
Д м и т р о. Дмитро.
К а т р я. Дмитро? Який Дмитро?
Д м и т р о. Дмитро, Катруню! Невже не пізнаєш мене?
К а т р я (проводить рукою по чолі). А!! Дмитро? Дмитро… згадала!
Д м и т р о. Що з тобою, зоре моя?
К а т р я (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як мені тяжко! Пече мене… дай хоч краплину води!
Дмитро піддержує Катрю і напува водою.
Не можу думок зібрати… тут страшне щось скоїлось… банітували* (*Банітувати – лаяти останніми словами, мучити.), проклинали мене?!
Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всі і мізинця твого!
К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мій! Що вони зі мною зробили?..
Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банітують!! Дитино моя, нещасная моя!
К а т р я. Де ж правда?
Д м и т р о. Де хотіла ти правди, моя безталаннице? У кого ти шукала її? Споконвіку неправдою живуть! Насміятись, натішити свою пельку неситу – то так! А жалощів – у їх печінках не було звіку!
К а т р я. Що вони зі мною зробили? Оплювали, як послідню!
Д м и т р о. Горлице моя підбита! Нащо так сталося? (Обніма Катрю і страшно рида).
К а т р я. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся…
Д м и т р о (палко). Забудь його! Забудь оте все!! Вийди за мене! Хай мені мозок усохне, коли я згадаю що! Хай мені рот заціпить, коли я й словом одним попрікну! А всякому, хто тільки писне про тебе, – я вирву падлючого язика!
К а т р я. Ох! Тобі треба дівки чесної.
Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто сміє? Ти нещасна, мучениця!
К а т р я. Так, мучениця… уже все перемучене…
Д м и т р о. Ти молодесенька, – ще все перемелеться… Коли несила, то й не люби мене; я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!
К а т р я. Як мені тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене – я труп… мені… о-ох! (Хапаючись, звисає на стіл, а потім на лаву).
Д м и т р о. Порвалася… остатня порвалася! Де ж ворог мій? Де катюга неситий той, проклятий? Ще досі його носить земля! Іще не шматують чортяки його смердючого серця? Ні, годі! Досить тобі жирувати! Знайду тебе! Зубами перерву твоє горло… ногами розтопчу, як гадину! (Скажено вибіга).
К а т р я. Не бий… Не бий!! (Сунулась бігти і упала на лаву). Ой!! Обороніть! Обо-о-ро-ніть!.. Про-бі!..
За вікном чути гомін. Катря не може крикнути, а тільки стука в вікно.
Г о л о с М и х а й л а. Та чого ж їй?
К а т р я. Він… він… прийшов! (Підводиться).
Г о л о с М и х а й л а (під вікном). Адже заміж іде!
К а т р я (дочувши). А! Й ти знущаєшся? Годі ж! (Хапа несамовито пляшечку і всю випива).,
В И Х І Д IX
Михайло і Катря.
Катря, спотикаючись, кидається до Михайла. Спочатку веде розмову, рвучи слова, а далі, під впливом атропіну, розпалюється і навіть підживляється на силах, поки трутизна не підрізує їх в корені. Михайло, увійшовши, стоїть яку хвилину коло дверей.
К а т р я. Михайло!.. Світе мій!.. Доле моя!.. Ой піддерж, бо впаду…
М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку).
К а т р я. Прийшов-таки… пожалував…
М и х а й л о. Ти слаба? На тобі лиця нема!
К а т р я. Ні, ні! У мене уже нічого не болить… я така рада, така рада, що тебе бачу… Господи, яка я щаслива, як серце мало з грудей не вискочить!
М и х а й л о. Та як же? А Харлампію що ти казала?.
К а т р я. Харлампію? Зараз, зараз… тільки постой… я Харлампія не бачила…
М и х а й л о. Як не бачила? Так це він брехав, – що ти заміж ідеш і за мною не жалієш ні крапельки?
К а т р я (пригадує). Не бачила… не бачила… Мене щось лаяло… Господи, усе забула!.. Тебе? Ні, ні!.. Тебе не забула… не забуду, – мій ти, мій! (Хоче обняти і, похитнувшись, трохи не впала).
М и х а й л о. Що з тобою, Катре?
К а т р я. Нічого, нічого… то у мене щось у очах потемріло. Доведи мене до скамейки… Мені так весело, що ти зі мною!
М и х а й л о. Так ти мене любиш, Катрусю?.. Так то набрехав ірод той? (Веде її, обнявши, до скамейки, що коло столу).
К а т р я. Чи люблю тебе?.. Аж зотліла!.. Не бійся, не бійся! Плакати більше не буду… не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене… у мене все аж кипить у грудях од… щастя… Сідай тут, до мене ближче, близесенько!
М и х а й л о (зрушений, обніма). Голубко моя, серденько! Ти вся тремтиш! Рученятка у тебе холодні як лід, а з лиця аж пашить…
К а т р я. Ні, ні! Я здорова… (Дивиться ни його пильно). Який ти гарний, соколе мій! Світе мій, який гарний!
М и х а й л о. Зіронько моя! (Хоче обняти).
К а т р я (бере за руку). Постой, постой! Дай я на тебе надивлюсь, дай надивлюсь… щоб ніколи не забути… Брівоньки мої шовковії! Очі мої ясні та прекрасні! Вустоньки мої любі та милі! (Цілує і в очі і в уста і припада до Михайла). Не забуду вас!
М и х а й л о (палко пригорта Її). Доле моя! Щастя моє! Я тебе кохаю так, як ніколи в світі! Всі вони брешуть! Не хочу я знати – ні батька, ні матері! З твоєї хати не вийду! Ніхто не розлучить уже нас!
Вікна у хаті починають з ції години світитись червоним вогнем, котрий ік кінцю дії розжеврюється більше.
К а т р я (якось непевно). Любиш? Ой!.. Кольнуло щось під серце!.. Дай мені до твоєї щоки притулитись…
М и х а й л о (з страшною тривогою). Катре! Ти слаба! У тебе гарячка? (Цілує її руки і гріє їх духом).
К а т р я. Ні, ні! Не рушся… мені одлягло. Господи, як хороше, яке щастя!! Я не переживу його… (Важко диха). Тепер уже не… одірве… ніхто мене… до самої смерті. Діждалась-таки й я долі!
М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! У тебе губи посиніли… Я побіжу за лікарем…
К а т р я. Ні, ні! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мій! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливім забутті, а далі раптом зривається з місця). Ой смерть моя! Да-вить мене під серце!