Б є л о х в о с т о в. Certainement*. (*Безперечно (франц.).)
М и х а й л о. Хто за кар'єрою ганяється…
А н н а П е т р і в н а. Ну, вот, вот…
Б є л о х в о с т о в. Да вы, сherе soeur* (*Люба сестро (франц.)), не наседайте! Уляжется!
М й х а й л о. По собі судиш?
Б є л о х в о с т о в. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне – одобряю.
А н н а П е т р і в н а. Тоut a fait charmant!* (*Чудово! (Франц.))
В И Х І Д III
Ті ж і Жозефіна й Зізі.
Ж о з е ф і н а. Маdаmе! С'еst іmроssіblе аvес Zіzі!* (*Мадам, Зізі просто неможлива (франц.))
А н н а П е т р і в н а. Ах, вечно с жалобами… Qu'est-ce qu'il y a la?* (*Що там таке? (Франц.) )
Ж о з е ф і н а. ЕІІе mе gгоnde, еllе mе taquіnе" (*Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)).
А н н а П е т р і в н а. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе!* (*Ви самі надто суворі! (франц.))
М и х а й л о. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!
А н н а П е т р і в н а. Что за выражения? Зінька! Паскудство!
Б є л о х в о с т о в. Зінька? С'еst joli!* (*Чудово! (Франц.))
М и х а й л о. Нехай буде й по-модньому – Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!
Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше!
А н н а П е т р і в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени.
Зізі проходить здаля.
Зизи, Зизи! Ступай сюда!
Зізі підходить з опущеними очима.
А н н а П е т р і в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?
Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!
З і з і (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.
А н н а П е т р і в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.
М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))
А н н а П е т р і в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).
Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.
П а в л о (за вікном). Ну, тепер – годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!
В И Х І Д IV
Пашка і Михайло.
З школи виходять діти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками.); жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.
С т а р ш і. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить і озирається кругом.
М и х а й л о (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
П а ш к а. А вчитись до школи.
М и х а й л о. Хіба?
П а ш к а. Авжеж! Думаєте – стара?
М и х а й л о. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.
П а ш к а. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!
М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?
П а ш к а. А чому ж ні? Аби хіть.
М и х а й л о. А трудно здалося?
П а ш к а. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав:
я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
П а ш к а. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.
М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.
П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?
М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки – в світі нема!
П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.
М и х а й л о. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?
П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.
М и х а й л о. Хто ж це?
П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).
М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?
П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).
М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!
П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
М и х а й л о. Овва! Злякались!
П а ш к а. Ні, далебі, – він страшний!
М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?
П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!
М й х а й л о. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.
П а шк а. Крий боже! За вас всі чисто… і Катря так, – боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?
М и х а й л о. Невже питала?
П а ш к а. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас…
М и х а й л о. Брешеш!
П а ш к а. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).
М и х а й л о. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!
П а ш к а. Пам'ятаю, пам'ятаю – ви добрі були. Ну, прощавайте ж!
М и х а й л о. А ти куди тепер?
П а ш к а. Піду до Катрі; може, витягну.
М и х а й л о. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.
П а ш к а. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
М и х а й л о. Будь ласка!
В И Х І Д V
Михайло і Павло.
М и х а й л о (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?
П а в л о (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
М и х а й л о. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.
П а в л о. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
М и х а й л о. Може, сигари хочеш? Добрі.
П а в л о. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!
М и х а й л о. А сигари – ласощі? (Подає тютюн).
П а в л о. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.
М и х а й л о. По-твоєму – кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!
П а в л о (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.
М и х а й л о. А! La proprilete c'est le volt?* (*Власність – це крадіжка (Прудон) (франц.).) Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм – підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу – любов!
П а в л о. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?