П а р а с к а. Та то вона з заздрості: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.
П р і с ь к а. Подавись ти ним тричі! (Відходить далі).
Д е я к і. Та годі вам сваритись!
1-а д і в ч и н а. Про кого се річ? Про яку дівчину?
П а ш к а. Про Катрю Дзвонарівну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лікарем Павлом навідують її і керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!
2-а д і в ч и н а. Гріха не мають!
П а ш к а. Довго ославити! У дівки, може, тільки й посагу того, що честь.
1-а д і в ч и н а. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?
П а ш к а. Ні, вона, певно, за його не піде.
П а р а с к а. Чому? Він такий славний!
П а ш к а. Мало хто не хороший? Може, іноді чоловік би себе надвоє розірвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долі, не судилося – то й ковтай тільки нишком сльози!
В И Х І Д II
Ті ж, Євстрат, Панас і інші парубки. Парубки виходять до дівчат, здоровкаються гуртом і попарно.
П а р у б к и. Здорові!
Д і в ч а т а. Здорові! Чого пізно?
Д р у г і д і в ч а т а. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини підпираєте?
П а р у б к и. Атож!
Д е я к і п а р у б к и. Думаєте, що кращих не знайдемо?
Д і в ч а т а. Куди вам, гиряві!
Є в с т р а т. Куриного товару кільки хоч!
П а н а с. Дешевий!
Д і в ч а т а. Ех, ви, голодранці!
Сміх.
Деякі паруються і одходять далі, а то на одшибі сідають на кручі; деякі на переднім кону, коло млина. Картинні грона. Ближче всіх на кону Пашка, 1-а дівчина, Панас і Євстрат.
В И Х І Д ІІІ
Дмитро, Панас, Євстрат, парубки і дівчата.
Д м и т р о (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі – лікар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-які думки у голову лізуть!.. Дати їм волю – то й… Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!
П а ш к а (вітається). Здрастуй!
Д м и т р о. Не приходив сюди ще лікар?
П а ш к а. Ні, не було. А що?
Д м и т р о. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть… та щось і нема.
П а ш к а. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.
Д м и т р о. А не бачила ти оце увечері Катрі?
П а ш к а. Бачила.
Д м и т р о. Не казала вона, чи вийде, чи ні?
П а ш к а. Казала, може, й вийде.
Д м й т р о. А не було ще?
П а ш к а. Ні.
Д м и т р о. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
П а ш к а. Може, коло матері…
Д м и т р о. Хіба погіршало?
П а ш к а. Боронь боже!
Д м и т р о. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла…
П а ш к а. А тобі дуже шкода Катрі?
Д м и т р о. Атож!
П а ш к а. Так що, якби, крий боже, вона вмерла…
Д м и т р о. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!
П а ш к а. Як ти її любиш!
Д м и т р о. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
П а ш к а. Заспокойся! Катря нічим не слаба, – здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?
Д м и т р о. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!
1-а д і в ч и н а (до Євстрата). Як побивається за Катрею!
Є в с т р а т. А Катрі про його, може, й думки нема.
1-а д і в ч и н а. Тут оце розказували… (Щось шепоче).
Є в с т р а т (засміявся). Унадився, значить, журавель…
Д м и т р о (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Є в с т р а т. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?
Д м и т р о. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Є в с т р а т. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?
П а н а с. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?
Д м и т р о. Хоч і не заручена – дарма! Вона – сестра мені, і рідніша за всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Гріха не побоюсь! (Пішов).
Є в с т р а т. Чи він не сказився?
П а н а с. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі!
Ідуть назад.
П а ш к а (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).
В И Х І Д ІV
Ті ж та Аннушка й пані.
А н н а П е т р і в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).
А н н у ш к а. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,
А н н а П е т р і в н а. Тут и девки гуляют?
А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.
А н н а П е т р і в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
А н н а П е т р і в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…
А н н у ш к а (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Іде далі).
А н н а П е т р і в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
П а р у б к и і д і в ч а т а (стиха співають).
Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.
Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!
А н н а П е т р і в н а. Поют? Где зто? (Встає і прислухає).
Д і в ч а т а. Гляньте, чи не пані йде?
П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!
Розходяться парами, обнявшись, співаючи.
Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;
Іде козак від дівчини, – починає дніти!
А н н а П е т р і в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, – кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?
А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо – может, і воні.
А н н а П е т р і в н а. Пойдем навстречу.
Ідуть направо.
В И Х І Д V
Катря і Пашка.
П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
К а т р я. Ох мені лихо, чого?
П а ш к а. Та так абичого… більш розсердився, що тебе не було.
К а т р я. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!
П а ш к а. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?
К а т р я. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене… в черниці тягне.
П а ш к а. Та що це з тобою сталося?
К а т р я. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці… не дає мені ні робити, ні спати!
П а ш к а. Що ж то, Катрусю?
К а т р я. Так… нічого… нудьга тільки… Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?
П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).
К а т р я (похнюпилась). Так собі… про всіх, що були.
П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
К а т р я. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!
П а ш к а. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
П а ш к а. Я? Чим?
К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.
П а ш к а. Ну?
К а т р я. Я ж і послухалась, пішла… та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, – співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, – а у мене в серці – тільки ворог мій, а у мене в думках – одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?