Люде надівають.
Ну, в чім же, панове, річ?
Д м и т р о. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує – або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.
1-й х а з я ї н. Та ще й ціну править, як за рідного батька.
2-й х а з я ї н. Нема кому нас і обстоювати!
П а в л о. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то, може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкіл не заводите, а де вони суть, – дітей не посилаєте!
1-й х а з я ї н. Бо й дома рук треба.
2-й х а з я ї н. Та й школи ті… вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.
1-й х а з я ї н. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.
2-й х а з я ї н. У нас – сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!
П а в л о. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?* (*)
2-й х а з я ї н (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.
П а в л о. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.
1-й х а з я ї н. Велике спасибі, якщо ласка.
П а в л о (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". – "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?
В с і. Зрозуміли, зрозуміли.
П а в л о. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й і 2-й х а з я ї н и. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону – як у мішку.
Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й х а з я ї н. Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку підняли…
П а в л о. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?
Д м и т р о. Зрозуміли, зрозуміли.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Та й ми… воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гірше не вийшло… Всі не підуть, побояться… і
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив…
П а в л о. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а і н ш і. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада – великий чоловік, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань… Як відберуть знову землю й волю…
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями – одберуть, а не будете – самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, – то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, – чуєте, от помещиков, – землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була – поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда…
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.
В с і. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далі… Скликайте сход… Та пам'ятайте, – для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.
В с і. Так, так…
П а в л о. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови…
В с і. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати – зважитись.) Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях…
В с і. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.
В с і. Та вичитаєте нам усі закони.
П а в л о. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.
В с і. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, – як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте…
Г о л о с и. Та хіба ми що… аби хто почав…
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре…
Д м и т р о. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку…
В с і. Правда, правда…
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде… чи не панський підглядач?
Д м и т р о. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.
В с і. Ходім! (Пішли).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що – руки опадають, хочу думати – думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок – і я вже розкис… Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви – чулі, м'які, а до загарту нездатні? (Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня… по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій… прийшлося б навіки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього – раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!
Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, – вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!
В И Х І Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).