А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!
М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собі… Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще… а так…
М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Ні, не всякий.
М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
К а т р я. Ні, нічого.
Сідають під млином.
А ви швидко звідсіль поїдете?
М и х а й л о. Через місяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба – зроду!
М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки – вір мені!
К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна…
М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі – то від щирого серця, з душі! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти мені дорожча становишся…
К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь…
М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.
М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такі… мені… я б не знаю що…
М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!
М й х а й л о. Ти – цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).
Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.
М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі… б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.
К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!
М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!
К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!
М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії – і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!
К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
М и х а й л о. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?
К а т р я. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були… я не знаю, як і шаную вас, і люблю… Господи, сказати не вмію! (Припада).
М и х а й л о. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, – то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!
К а т р я. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться… Страшно тільки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі… Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…
М и х а й л о. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що мені без тебе один шлях – отуди, під лотоки!
К а т р я. А мені хіба ні?
М и х а й л о. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
К а т р я (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!
М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
В И Х І Д XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.
П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, – гу!! Де ти заховалася?
М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора… Прийдеш?
К а т р я (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!
Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.
П а в л о. Так так же і робіть.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Будемо, будемо, спасибі вам.
П а в л о. Прощавайте!
1-й і 2-й х а з я ї н и. Щасти вам, боже!
Павло іде в один бік, люде – у другий.
П а ш к а (підбігає). Катре! Ти осьде?
К а т р я (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Картина 1
Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.
В И Х І Д І
Михайло сам.
М и х а й л о (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною, – аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо – може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі… Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть… (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям* (*Заласся -насолода, захоплення.) і втіхою… Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії… Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою, – ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги… Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то — дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити… так не до книжок тепер… після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі… І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, – так ні! Правда, їй поки працювати треба… От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!