Михайло Старицький - Не судилось (сторінка 7)

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск - жар.) підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

К а т р я. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобі що?

К а т р я. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нічого... Чула, - гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...

К а т р я. Так-так, - одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякі пригоди.

Д з в о н а р и х а (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...

К а т р я (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...

К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...

 

В И Х І Д  ІІ

 

Ті ж і Дмитро.

 

Д м и т р о. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

К а т р я. Здрастуй!

Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.

 

Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.

 

Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Д з в о н а р и х а. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.

Д м и т р о. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.

Д з в о н а р и х а. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.

Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, - бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!

Д м и т р о. Мені, може, - коли ви оце слабі були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...

Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...

Д м и т р о. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, - так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...

К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.

Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.

Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!

К а т р я (гірко). Не хваліть, мамо!

Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.

К а т р я (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.

Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.

Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...

К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар? (Біжить з тривогою; дивиться за ворота).

Д з в о н а р и х а. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.

Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?

Д з в о н а р и х а. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.

Д м и т р о. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?

Д з в о н а р и х а. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Д м и т р о. Себто вас жалував так?

Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Д м и т р о (зітхнувши). Може.

К а т р я (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.

Д м и т р о (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.

К а т р я. Та я й сама зберу - не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).

Д м и т р о (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...

К а т р я. Об чім? (Потупилась).

Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!

Д з в о н а р и х а. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Д м и т р о. Зараз, мамо!

 

Пішли.

 

В И Х І Д  ІІІ

 

Катря сама.

 

К а т р я. Боже мій! У які тенета я вплуталась - і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, - гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!

С т е п а н и д а (за ворітьми). На! З'їж!

К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?

 

В И Х І Д  IV

 

Степанида і Катря.

 

С т е п а н и д а (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти - по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?

К а т р я. Тітко, кого це ви так лаєте?

С т е п а н и д а. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

К а т р я. Охота вам, тітко.

С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...

К а т р я. Та бачу, бачу.

С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...

К а т р я. Та й на свої не гаразд пити.

С т е п а н и д а. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого! (Співа й пританцьовує).

 

Коли б мені, господи,

Неділі діждати!

 

Сюди, туди, он куди -

Неділі діждати!

 

То й пішла б я

До роду гуляти!

 

Сюди, туди он куди -

До роду гуляти!

 

Там мене будуть

Часто частувати!

 

Сюди, туди, он куди -

Часто частувати!

 

К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..

С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).

 

А в перепілки та головка болить;

Тут була, тут, перепілочка,

Тут була, тут, сизопірочкаї!

 

Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!

К а т р я. Недоставало!

С т е п а н и д а. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...            

К а т р я. Що ви кажете?

С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!

К а т р я. Господи! За що вона обносить мене?

С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).

 

Унадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель:

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле!

А я ж тому журавлю, журавлю...

 

Ходім-бо, Катрусю, до шинку!

К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...

С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).

 

Очеретом качки гнала,

Спіткнулася та й упала...

 

(Іде, співаючи).

 

В И Х І Д  V

 

Катря сама.

 

К а т р я (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

 

В И Х І Д  VI

 

Катря і Дмитро.

 

Д м и т р о (підходить тихо; Катря не чує). Катре!

К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Д м и т р о. Коли ж сватів присилати до матері?

К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Д м и т р о. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Д м и т р о. Що з тобою? Скажи мені щиро!

К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Д м и т р о. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, - от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

К а т р я. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?

Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!

К а т р я. Не муч мене!

Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!

К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Д м и т р о. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!

К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Д м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

К а т р я. Цить! Цього не буде: не звір же він?!

Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!

К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?

Д м и т р о (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...

К а т р я (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...

К а т р я. Ні, Дмитре! Несила моя...

Д м и т р о. Значить, годі! Ну, що ж - радощів не зазнали, з лихом - приятелі... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене - легше було б!

Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos.docx)Mychailo_starickiy_ne_sudylos.docx127 Кб1759
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos.fb2)Mychailo_starickiy_ne_sudylos.fb2266 Кб1597

Пошук на сайті: