Талан (Повністю) – Михайло Старицький

К в і т к а (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні…

Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл…

К в і т к а (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Л у ч и ц ь к а. Ви знову…

К в і т к а. Я… я… зараз… (Закрива руками очі). Даруйте… несила… (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки… я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас – темрява… Я не здолаю більше… У мене горить все… Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць… Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз… Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи…

К в і т к а. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами… і постерегти не зміг, що в польовій квіточці – всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Л у ч и ц ь к а. Не те… а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло… А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

К в і т к а. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь… я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити… Я себе не тямила, дитиною була.

К в і т к а. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..

Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас… У мені щось надломилось…

К в і т к а. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" – і умру, без вагання умру! Чи вірите – ні спокою, ні сну… І день і ніч – все про вас… про тебе: очі заплющу – ти, розплющу – ти… Одна думка, одна гадка… Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду… Це зневага!

К в і т к а (рве собі волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й мені!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…

К в і т к а (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива…

Л у ч и ц ь к а. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

К в і т к а. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим… Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!

В И Х І Д ХІІ

Ті ж і Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.

К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…

К в і т к а. А, так кінець!

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать… нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет… Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, – я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат… А он неизбежен, – зто сила вещей.

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю… Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм… да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить… Странно… Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась… Да, так любовь – эгоизм…

А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче…

Л у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм – неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли…

А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны… У вас, вероятно, жар… Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду…

Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие… (Прислухається). Но я туда не гожусь… (Вбік). Ні, се щось так… (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!

Чути стук.

Ай! БожеЕ!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: