Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю… Ех, я уже мертва! Нема мені світу… (Переміня тон). Та то я жартую… а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?
Л е м і ш к а. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.
Л у ч и ц ь к а. А, от і чудесно; і од мене теж передасте…
Л е м і ш к а. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг… хмара насува… Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад…
Л у ч и ц ь к а. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький…
П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдіть мерщій… а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).
Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!
В И Х І Д IX
Лучицька і Квітка.
Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.
Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очі).
К в і т к а (підходить). Марусе!
Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!
К в і т к а. Чистим душам грому не страшно… Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу… ти собі знайдеш…" І так далі… грубо, цинічно…
Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумію нічого… А дай!
К в і т к а (показує уривок). Читай – я не прибавив.
Л у ч и ц ь к а (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!
К в і т к а. У тебе знайшли… Тут нема сміху… Тут жах!
Л у ч и ц ь к а. Ні, голубе мій, – один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.
К в і т к а. Роль? Невже?
Л у ч и ц ь к а. Роль, роль… хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу…
К в і т к а. Може… Однако все-таки… странно… Я хороше не помню… Какое ужасное недоразумение… Я не могу придти в себя…
Л у ч и ц ь к а. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?
К в і т к а. Прости! У меня расшатаны нерви… какая-то тупая боль… Да, все одно к одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности.
Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш… Що ж скоїлось?
К в і т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!
Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?
К в і т к а. Одна причина, одна!
Л у ч и ц ь к а. Все я?
К в і т к а. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали… Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.
Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобі світ заступила?
К в і т к а. Не ти, а панські привереди… А! (Йорза волосся).
В И Х І Д Х
Ті ж і Гаша.
Г а ш а (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас… сюда…
К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею).
При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.
Л у ч и ц ь к а. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї – так ясно що: зайву личину тра набік!
К в і т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого – не роли, а любовные письма получаете?
Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
К в і т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?
Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!
К в і т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?
Л у ч и ц ь к а. З Лемішкою… отцом Маринки,.. Спроси няню…
К в і т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!
Л у ч и ц ь к а. Проездом… Клянусь богом… Опомнись!
К в і т к а. Где письмо? Отдайте мне его!
Л у ч и ц ь к а. Вот оно. (Дістає).
К в і т к а (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки – и у сердца храните… А! знаю, от какого мерзавца зто письмо!
Л у ч и ц ь к а (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека…
К в і т к а (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между зтой… зтой… преданнейшие люди?
Л у ч и ц ь к а (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
К в і т к а (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна", "неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так зто все была жалкая комедия… водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами…
Л у ч и ц ь к а (задихаючись). Остановитесь!..
К в і т к а. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь – тоска, разойтись негде… Обманулись в расчетах… Что ж? Вы здесь не пленница… насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбік). Коня мне!
Л у ч и ц ь к а. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).
В И Х І Д XI
Лучицька і Палажка.
П а л а ж к а (підбіга). Що знов? Що?
Л у ч и ц ь к а (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за що? Обридла… світ заступила… в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж мені чого… щоб я… навіки забулась… Тільки далі од цього місця, далі!
П а л а ж к а. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!
Л у ч и ц ь к а (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть… тільки мою шкатулку… а їхнього – ні рубця… Підводу найміть…
П а л а ж к а. Та хай їм все завалиться! Я зараз… Тільки надворі горобина ніч.
Л у ч и ц ь к а. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують… Ходім!
Няня її піддержує.
(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!
Грім, дощ, буря.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Картина 1
Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва – писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти – столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.
В И Х І Д І
Котенко, парикмахер і потім Безродний.
К о т е н к о. Що се? Новий парик? Нові втрати?
П а р и к м а х е р. У нас же не було на Богдана.
К о т е н к о. А на сотника, на Карася?
П а р и к м а х е р. Степан Іванович казали, що не підходять.
К о т е н к о. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування : я тут хазяїн, а він у мене слуга…
П а р и к м а х е р. Та я, як прикажете…
Б е з р о д н и й (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?
К о т е н к о. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях… От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.
Б е з р о д н и й. Що таке? До чого се – не розумію…
К о т е н к о. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, – першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати… Та повертайся моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити…
Б е з р о д н и й. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?
К о т е н к о. Та ні, ні! Я так… Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше!
Безродний, знизавши плечима, виходить.
Ну, годі! До пані Лучицької!
Парикмахер виходить.
В И Х І Д ІІ
Котенко і Квятковська.
К в я т к о в с ь к а (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?
К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись…
К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.
К о т е н к о. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля…