К в я т к о в с ь к а. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!
К о т е н к о. Та не кричи, – от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.
К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.
К о т е н к о. А я підберу й заховаю.
К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?
К о т е н к о. Недержаний трохи…
К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!
К о т е н к.о (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе…
К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!
К о т е н к о. Впроголодь…
К в я т к о в с ь к а. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?
К о т е н к о. Ну, вже завела! Пішла згадувать… От напасть! От влопався!
К в я т к о в с ь к а. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?
К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).
К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, – то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?
К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собі…
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?
К о т е н к о. Та одсахнись! (Тіка).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, – начитаю і я!
К о т е н к о. Та… що ти… (Тіка далі).
К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!
К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!
В И Х І Д ІІІ
Квятковська і Юркович.
Ю р к о в и ч (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли… І вас бог не кара?
К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.
Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас… може, умилосердю небо…
К в я т к о в с ь к а. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька…
Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно… І вся публіка… Я тепер уже рецензентом став…
К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).
Ю р к о в и ч. І Лучицька з вами?
К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж… А вам уже тьохнуло серце?
Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса – правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись… Гомін дійшов і до нас.
К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю… От і сьогодні вільна.
Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують…
К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.
Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумію… Хіба єсть чого такого?
К в я т к о в с ь к а. Либонь… Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою… Он які руки стали тонюні!
Ю р к о в и ч (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас – аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі… Та хай його маму мордує, отут зараз умру – і вас заарештують за душогубство.
К в я т к о в с ь к а. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?
Ю р к о в и ч. Дайте ножа… Ні, краще – серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!
К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька…
Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді, по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті оповістили, і трошки сліз зронили… Я навіть за ті сльози взяв двадцять три карбованці…
К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото… побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі… Я широко ступила… драматичні ролі взяла і жодної не впустила… Публіка мене прийма – страх, преса озивалась з захватом… А що то ви заспіваєте?
Ю р к о в и ч (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати…
К в я т к о в с ь к а (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно; коли – геп! – на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду…
Ю р к о в и ч. Цікаві новини! Так вигнав… Од чого? А я сьогодні, зараз, бачив самого Квітку…
К в я т к о в с ь к а (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?
Ю р к о в и ч. Бачив, бачив! Спочатку навіть не пізнав його: худий, блідий став, низько пострижений… очі якісь гострі, нехороші… Каже, гарячку виніс…
К в я т к о в с ь к а. Бідний, нещасний!.. Він писав мені… Він мене вважа за найщиршого друга… Ми з ним в останні часи листувалися… Слухайте, приведіть мені його сюди зараз, хоч на хвилину… через бокові двері…
Ю р к о в и ч. Приведу, приведу. Тільки трошки…
К в я т к о в с ь к а (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?
Ю р к о в и ч. Біжу! Лечу! Слова моєї диви – закон! (Виходить в бокові двері і знову вертається). Уфі Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцілунок). Сказюсь!
Квятковська тупає ногою; він зника.
К в я т к о в с ь к а (закрива двері). А! Приїхав! Не витерпів? Чи її тільки побачити, чи мене? В листах і до мене промовляв ласкаво і тепло… Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сіда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись… Бліда, здається? Проте нічого: від нудьги… Ще підпудритись! (Пудриться). От під очима легесенько підсинити! (Шука). В цього ідола і фарбів нема, тільки руда та сурик. (Підводить карандашем очі).
Г о л о с и (в середні двері). Можна?
К в я т к о в с ь к а (оправившись). Хто там?
Г о л о с и. Раби ваші.
К в я т к о в с ь к а. Які? Вірні чи невірні?
Г о л о с и. Вірні, незрадливі!
К в я т к о в с ь к а. Так увійдіть!
В И Х І Д IV
Квятковська і молодь.
"Сомнительна" молодь – юнаки перший, другий, третій та інші входять. Деякі убрані бідно, а інші в пенсне і в моноклях.
М о л о д ь. Вітаємо наше нове сонечко!
Ш и к а р н и й ю н а к. Привет тебе, приют желанный!
К в я т к о в с ь к а. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, які молодці! Повиростали; вусики позначилися; очі зайнялися… З вами тепер страшно й шутковати…
П е р ш и й ю н а к. То на вас страшно й глянути – так погарнішали!
Д р у г и й ю н а к. Якою квіткою пишною стали!
Ш и к а р н и й ю н а к. Заманчивой грезою!
В с і. Вітаємо!
К в я т к о в с ь к а. Спасибі, друзі! Ви мене засоромили. Хвала од таких щирих юнацьких душ… збурює кров… Спасибі! Тільки навряд чи прийдеться покористуватись піддержкою такої славної, щирої молоді: мене чи й випустять? Лучицька все гра…
В с і. А ми будемо голосно правити пані Квятковську!
П е р ш и й ю н а к (тихо Квятковській). Аби контрамарки!
К в я т к о в с ь к а (йому тихо). Будуть! (Всім). Вас не послухають: Лучицька над режисером панує, – вона тут сила… А нас, бідних, затерли…
В с і. Ми за вас заступимось…
К в я т к о в с ь к а. Побачимо… І за слово спасибі! А Лучицька… бог з нею! (Зітха). І мене заїда та й других…
Д р у г и й ю н а к. Ми і Лучицьку осадимо.
Ш и к а р н и й ю н а к. Мы и сегодня ей подчеркнем!
В сі. Ще й як!
К в я т к о в с ь к а. Побачимо, які ви вірні раби! (Учувши легкий стук в бокові двері, здригнула і встала). А тепер гайда! Ані пари з вуст!
В с і. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли).
В И Х І Д V
Квятковська і Квітка, згодом Маринка.
К в і т к а (входить і кладе на стіл бінокль і рукавичку). Здрастуйте! Вона тут?
К в я т к о в с ь к а. Тут, тут… Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!
Квітка мовчки тисне їй руку.
Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).
К в і т к а. Ой, ви не вкусите?
К в я т к о в с ь к а. Що ви?
К в і т к а. Тепер страшно… страшно… страшно! Тепер горлиці перевертаються в гадюк, тепер правда – мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою… Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте… (Переміняє тон). Тут стеля не впаде? Ні?