Талан (Повністю) – Михайло Старицький

А н т и п о в. Что с вами?

Л у ч и ц ь к а. Выстрел?

А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.

Л у ч и ц ь к а. Правда?

А н т и п о в. Верьте!

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться… Здесь я – оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа…

А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна…

Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я… Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже…

А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю… А я только не дорожу своим призванием… И брошу, кажется, сцену…

А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим… У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

В И Х І Д ХІІІ

Ті ж і Палажка.

Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

П а л а ж к а. Ні, не виходив.

Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.

Палажка виходить.

А н т и п о в. Вы встревожены?

Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно… Сльшите, какая беготня?

А н т и п о в. Поезд пришел… Пассажиры…

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь…

А н т и п о в. Отдохните, отдохните… Вы расстроены, потрясены… Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота…

Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете… А Квятковская?

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество… просто жалка…

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом… Да и вы ж сами что писали о ней… Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения… Нас между строк читайте…

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум…

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха… (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе… Я мов отерпла… (Тре собі лоба). Треба… нагло чогось… (Схоплюється). Як божевільний вискочив… а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать… (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила… впаду… (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

В И Х І Д І

Лучицька, Палажка і Гаша.

Л у ч и ц ь к а (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки… Троянди ж були, гвоздички… і нема! Я так жалувала їх! Хто то?

Г а ш а (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.

Л у ч и ц ь к а. Хоч би було трошечки мені зоставити.

П а л а ж к а (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.

Г а ш а. Чого ж то так?

П а л а ж к а. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"

Г а ш а. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!

П а л а ж к а. Я – сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити…

Г а ш а. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).

П а л а ж к а (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує… (втира сльозу) банітує!..

Л у ч и ц ь к а (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рідну… Це мені образа. (Гірко). Ех, няню, няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує… Він мене коха, то решта пусте!

П а л а ж к а. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала…

Л у ч и ц ь к а. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.

П а л а ж к а (махнула рукою). Ет!

Л у ч и ц ь к а. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, – ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається… Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли…

П а л а ж к а. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.

Л у ч и ц ь к а. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих – то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають… А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися… Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх…

Няня пішла.

Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною – все яскріло, пишало, всміхалося… Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше… Все на полювання… Ох, нудьга яка!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: