Талан (Повністю) – Михайло Старицький

К в і т к а (бере рушницю і встає). Після, після… Тепер ніколи… побіжу.

Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?

К в і т к а. Таки йду. (Пішов).

Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною… Я йому чужою стаю, а може, й поміхою… Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало… (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, – і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура… Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге… (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!

Л у ч и ц ь к а. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.

П а л а ж к а. Зараз.

Палажка виносить шкатулку.

В И Х І Д IV

Лучицька і Палажка.

Л у ч и ц ь к а (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли… Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, – так у мене руки і ноги подубли… голос тремтить. Як я почала – не тямлю, а потім розійшлась… І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала… І цей вінок там же від молоді… (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола… Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).

П а л а ж к а (бурчить). Всі вони, пси, – поки оженяться.

Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще… ще… багато, багато… Мало чи не з кожного города пам'ятка…

П а л а ж к а. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.

Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, – так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.

П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.

Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.

П а л а ж к а. Отож тільки й горе! (Відійшла).

Л у ч и ц ь к а (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя… а тепер зав'яла… А цей листик зелений… Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані… (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею… І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки… Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).

Тяжко-важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається…

В И Х І Д V

Лучицька і Олена Миколаївна.

О л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос… Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Л у ч и ц ь к а (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька… Зто вы? Я и не заметала… Садитесь! (Підкочує їй крісло).

О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

Л у ч и ц ь к а (змішавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать… тетрадки старые пересматривала…

О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?

Л у ч и ц ь к а. Пустяки… роли прежние… (Подає).

О л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!

Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром…

Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете…

О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать…

Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?

Олена М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю… Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.

Л у ч и ц ь к а (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось…

О л е н а М и к о л а ї в н а. Антуан.

Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан… Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь…

О л е н а М и к о л а ї в н а (поморщившись). Верю… А все же и муж тоскует, одичал совсем…

Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

О л е н а М и к о л а ї в н а. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает… Да и трудно: от нас все отшатнулись… Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать…

Л у ч и ц ь к а (ламаючи руки). Маменька! Мне… страшно!

О л е н а М и к о л а ї в н а. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул… Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее…

Л у ч и ц ь к а. Боже мой! Да коли это так – умереть легче. (Плаче).

О л е н а М и к о л а ї в н а. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: