В ложу знову приходять два служителі і разом з поліцейським беруть Квітку.
К в і т к а (борючись, кричить). Сюди! Беріть її! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мій мозок!
Його виводять.
Жалівницький вибіга на сцену і піддержує Лучицьку; вона б'ється на руках.
К р і с л а. Занавес, занавес!
Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку!
А м ф і т е а т р. Браво, браво!.. Вон ложу!
Ж а л і в н и ц ь к и й (з кону). Доктора!
Г о л о с и. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську!
Л у ч и ц ь к а (вирвавшись з рук Жалівницького, на передній). Женіть!.. Сльози лила… Кров точила… для вашої втіхи!.. А тепер… плюйте на мене – для втіхи! Бийте – для сміху!.. Топчіть на регіт!… Хіба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалівницького).
Завіса
ДІЯ П'ЯТА
Убога, але чиста кімната. Прямо – двері; направо -два вікна, наліво – кровать, заставлена від дверей ширмами. На вікнах спущені фіранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вікнами, ще маленькі двері.
В И Х І Д І
Палажка, Маринка, Лучицька (спить).
П а л а ж к а (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна: тане вона, як віск!
М а р и н к а. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала і залилася крів'ю, – ледве сюди донесли.
П а л а ж к а. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко… (Плаче). Зарізали, зарізали!
М а р и н к а. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів…
П а л а ж к а. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері…
М а р и н к а. Од неї оце листа одібрала Маруся.
П а л а ж к а. Що ж ота пані їй пише?
М а р и н к а. О прощення просить і за себе, і за сина, кається…
П а л а ж ка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?
М а р и н к а. Де там! І на тім світі не забуде!
П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).
М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?
П а л а ж к а. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.
М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?
П а л а ж к а. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється… Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).
М а р и н к а (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі…
Стук у двері.
Хто там?
В И Х І Д ІІ
Маринка і Жалівницький.
М а р и н к а, Ти? Любий мій! (Цілує Жалібницького, що вийшов з бокових дверей).
Ж а л і в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко… Їй тепер треба грошей…
М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав…
Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час… (Виходить).
М а р и н к а (проводжа). Не забудь же – сьогодні її іменини.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!
Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?
М а р и н к а. То чоловік приходив…
Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цілувала?
М а р и н к а. Цілувала, цілувала… Ну, як же вам?
Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.
М а р и н к а. Ще рано, ще спіть; лікар казав – чим більше спатимете, тим швидше встанете…
Л у ч и ц ь к а. А він надіється… Я видужаю, правда?
М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими… То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому… Ось мікстурки випийте…
Л у ч и ц ь к а (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!
М а р и н к а. І поживемо ще, порадіємо… От тільки краще спати… Засніть ще! (Укрива її).
Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!
Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.
В И Х І Д ІІІ
Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.
М а р и н к а (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!
Хористки кивають головами.
Л е м і ш к а (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки… для нашого янгола; ми спромоглись… Вона все для нас трудилась… оддавала послідні… а тепер лежить безпомічна… на божих руках… (Плаче).
М а р и н к а. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).
Л е м і ш к а. Тільки не кажи їй, – не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка…
Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?
Л е м і ш к а. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).
М а р и н к а. Та то я сама…
Л у ч и ц ь к а. А мені почулось було…
М а р и н к а. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще…
Л у ч и ц ь к а. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки… (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).
М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь…
Л у ч и ц ь к а (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?
М а р и н к а. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла…
Л у ч и ц ь к а (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене… (Сіда). Яка я щаслива!
М а р и н к а. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе – одна вада!
Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!
М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його…
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я буду все робити…
М а р и н к а. Так от і засніть.
Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько… Я після, після засну… Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.
М а р и н к а. Це якраз по-вашому.
Л у ч и ц ь к а. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною… Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила… і впала…
М а р и н к а. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!
Л у ч и ц ь к а (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити… А тут ще приревнував… Лихі люде підстроїли… Але рвія – кохання!
М а р и н к а. Так, вірю, вірю… Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.
Л у ч и ц ь к а (обніма). Не буду більше, не буду!
М а р и н к а. От надіньте ладаночку – бабуся принесла.
Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?
М а р и н к а. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!
Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце… а то так темно…
М а р и н к а. Добре. (Підніма).
Л у ч и ц ь к а. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!
М а р и н к а. А ви не втомитесь?
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко… і серце перестало боліти… Переведи тільки мене до вікна…
М а р и н к а. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию…
Л у ч и ц ь к а (встала, хитається). Ой, хата крутиться…
М а р и н к а. Бачите!
Л у ч и ц ь к а. Ні, тепер легше… То зразу якось в голові загуло.
М а р и н к а. Ну, держіться ж міцно! (Веде).
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, сама іду… О, я швидко видужаю! (Цілує).
М а р и н к а. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?
Л у ч и ц ь к а. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!
М а р и н к а. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!
Л у ч и ц ь к а. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне… Можна!
М а р и н к а. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).