Талан (Повністю) – Михайло Старицький

Л у ч и ц ь к а (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).

Л е м і ш к а (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..

Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?

Л е м і ш к а (плаче). Не забули, повік не забудемо… І вороги схаменулись… А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам усім крутить.

Л у ч и ц ь к а. Безродний помічником? Себто сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце… Такий багатий був, пановитий… і все своє добро на химеру спустив.

Л е м і ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, – бере мою дочку…

Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така радість… а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибі Марку!

Л е м і ш к а. Здорова… за вами все плаче… Вам до ніжок кланяється, благословенія просить…

Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні.

Ой змарніла наша матусенька!

П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі; син хотів був тікати… так вона ніби помирилась з невісткою, стала кликать до себе… Ну, моя зірочка й проясніла – і я рада… Та ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він, Антось отой, більше та більше хмуритись…

Л у ч и ц ь к а (цілує листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?

Л е м і ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються… Коли б тільки їй ще ви – то й раю не треба… Та і публіка кричить притьмом за вами, і Котенко…

Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю… Ех, я уже мертва! Нема мені світу… (Переміня тон). Та то я жартую… а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?

Л е м і ш к а. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.

Л у ч и ц ь к а. А, от і чудесно; і од мене теж передасте…

Л е м і ш к а. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг… хмара насува… Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад…

Л у ч и ц ь к а. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький…

П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдіть мерщій… а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!

В И Х І Д IX

Лучицька і Квітка.

Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.

Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очі).

К в і т к а (підходить). Марусе!

Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

К в і т к а. Чистим душам грому не страшно… Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу… ти собі знайдеш…" І так далі… грубо, цинічно…

Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумію нічого… А дай!

К в і т к а (показує уривок). Читай – я не прибавив.

Л у ч и ц ь к а (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!

К в і т к а. У тебе знайшли… Тут нема сміху… Тут жах!

Л у ч и ц ь к а. Ні, голубе мій, – один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

К в і т к а. Роль? Невже?

Л у ч и ц ь к а. Роль, роль… хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу…

К в і т к а. Може… Однако все-таки… странно… Я хороше не помню… Какое ужасное недоразумение… Я не могу придти в себя…

Л у ч и ц ь к а. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?

К в і т к а. Прости! У меня расшатаны нерви… какая-то тупая боль… Да, все одно к одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности.

Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш… Що ж скоїлось?

К в і т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!

Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?

К в і т к а. Одна причина, одна!

Л у ч и ц ь к а. Все я?

К в і т к а. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали… Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.

Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобі світ заступила?

К в і т к а. Не ти, а панські привереди… А! (Йорза волосся).

В И Х І Д Х

Ті ж і Гаша.

Г а ш а (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас… сюда…

К в і т к а. Сейчас! (Іде за нею).

При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.

Л у ч и ц ь к а. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї – так ясно що: зайву личину тра набік!

К в і т к а (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого – не роли, а любовные письма получаете?

Л у ч и ц ь к а (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

К в і т к а (напряженнее). С кем обниматься изволили?

Л у ч и ц ь к а. Не оскорбляй! Что зто? Гвалт?!

К в і т к а (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?

Л у ч и ц ь к а. З Лемішкою… отцом Маринки,.. Спроси няню…

К в і т к а. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!

Л у ч и ц ь к а. Проездом… Клянусь богом… Опомнись!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: