Л у ч и ц ь к а (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря… Аж дихати легше… Аж лоскоче… (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють… а собача рожа як вигналась високо, – пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула… А то хто там?
М а р и н к а. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Л у ч и ц ь к а. Нехай квіток…
М а р и н к а. Стійте! Нарвіть квіток…
Л у ч и ц ь к а (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки… (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).
М а р и н к а. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру… Щоб знову жила… (Зачиня вікно).
Л у ч и ц ь к а. Не буду, більше не буду!
М а р и н к а. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу…
В И Х І Д IV
Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.
Р я б к о в а й Б о г д а н и х а (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).
Б о г д а н и х а. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!
Р я б к о в а. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).
Л у ч и ц ь к а (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще… уже сиджу, а швидко й ходитиму… (Любує квітами, нюха).
М а р и н к а. Дав би господь! Ану висипайте квіти… А бузок я в воду поставлю…
Л у ч и ц ь к а. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда…
М а р и н к а. Дайте я вам от сюди приколю її.
Л у ч и ц ь к а. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили… Отак! І бузку мені дай, щоб не забували… Я так бузок люблю!
М а р и н к а. Нате, нате!
Л у ч и ц ь к а. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).
Р я б к о в а (в стороні, Маринці). А що, як їй?
М а р и н к а. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї… то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).
Р я б к о в а. Жалібниця наша! Заступниця наша!
Л у ч и ц ь к а (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?
М а р и н к а. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).
Л у ч и ц ь к а. Розкажи й мені!
Р я б к о в а. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою – "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота – судариня криворота! А таки наважилась співати… Ну й утяла ж до гапликів! Музика – одне, вона – друге… ні тпру ні ну! А все ще дметься… аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"
Л у ч и ц ь к а. Невже їй трудно? Такий простий мотив… (Почина наспівувати)
Як поїхав мій миленький до млина, до млина,
А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.
Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом… поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.
М а р и н к а (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!
Л у ч и ц ь к а (ледве вимовля). Мікстуру…
М а р и н к а (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь… Так-то ви хочете стріти свого любого?
Л у ч и ц ь к а. Не буду, не буду! Так захотілось… згадати минуле… і похлинулася… Мовчатиму!
Б о г д а н и х а. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий…
Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом.
Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!
В И Х І Д V
Ті ж і Палажка.
П а л а ж к а. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!
Л у ч и ц ь к а. Ай! (Обніма няню).
П а л а ж к а. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут…
Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.
Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова… І будеш – я знаю, що господь зглянеться на наші сльози!
Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.
В И Х І Д VI
Ті ж і Безродний.
Б е з р о д н и й (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).
Л у ч и ц ь к а (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки… трішечки…
Б е з р о д н и й. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, – не нарадується мир божий!
Л у ч и ц ь к а. Встала… Мені лучче… Я така щаслива… Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!
Б е з р о д н и й. Боже мій! Як я вас…. (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші).
Мімічна сцена.
Л у ч и ц ь к а (розчулено). Знаю, знаю… (Пауза). Ану, підведіть… З вами пройдусь, мені легше… Мені так радісно, мов п'яна…
М а р и н к а (злякано). Не треба, не треба!
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні… пройдусь…
Б е з р о д н и й. Постійте ж.
М а р и н к а. Беріть її під руки.
Л у ч и ц ь к а (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась… (Задишка).
М а р и н к а. Лягли б краще… А то все тривожитесь та надриваєтесь…
Л у ч и ц ь к а. Ні, перемогла вже… О, бачите? Іду… іду… іду!.. Швидко… сама!
Б е з р о д н и й. Ви тільки схудли… Але то пусте…
Л у ч и ц ь к а (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).
Б е з р о д н и й. Заспокойтесь… голубонько!.. То все наживете… Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло).
Його тепер ставлять насеред кону.
Може, ляжете?
Л у ч и ц ь к а (маха головою, що не хоче).
Її садять в крісло.
Смерть!.. Сила зникла… Нема чим жити… (Звішує руки і голову безсило).
Б е з р о д н и й. Надбаєте… буде чим… жити… (Утира крадькома очі).
Л у ч и ц ь к а (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите… друже…
Б е з р о д н и й. Такої кривди там (на небо) бути не може!
Л у ч и ц ь к а (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю… Мені тільки тим… ще журно вмирати… що життя… марно пройшло… Не справдились ні мрії… ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила… теж хитається, – мій талан не дав їй… спомоги… І серце коханому не дало втіхи… і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком… і опинились марно край ями…
Б е з р о д н и й. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки… А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його… І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде – там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема…
Л у ч и ц ь к а (розчулена, усміхається, сльози течуть по виду). Хороший мій!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).
Б е з р о д н и й. Ви любили багато і все оддали тій любові; а любов – найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине; вона – і джерело, і весь розум життя!
Л у ч и ц ь к а (усміхається щасливо). Так, так… Ви примирили мене… розважили…
Б е з р о д н й й. Та ще й жити будемо… Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитись… Вірте, вірте!
Л у ч и ц ь к а. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти… Господи, не вкороти мого віку! (Становиться на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя… Я не зазнала його… Я нікому зла не вчинила!..