М а р и н к а. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку… Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!
Л у ч и ц ь к а. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.
М а р и н к а. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?
Л у ч и ц ь к а. Ви – мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування, такі… ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину… І така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов билину…
М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?
Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю… І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу… І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч – єдина мені на світі втіха й розвага… Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно… І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!
М а р и н к а. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає… Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила… Це вкінець мене сушить… Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь… Цілий день отут болить… (Показує на груди).
М а р и н к а. Так не надривайте себе, – хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича…
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий бінокль!
М а р и н к а. Може, Квятковської: вона тут була…
Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?
М а р и н к а. Не бачила; її бачила, та й годі!
Л у ч и ц ь к а. Це не її бінокль, це мужеський… Стій, стій! Це бінокль мого Антося… його, його! Ось і ямочка… Я раз упустила… А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).
М а р и н к а. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь… Як зблідли!
Л у ч и ц ь к а. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).
М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?
Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно… Хоч би разом… Він тут!
В И Х І Д VIII
Ті ж і Безродний.
Б е з р о д н и й (вбіга). Що з Марією Іванівною? Істерика? (Маринці). Сказали? Довідалась?
М а р и н к а. Ні, тут друге: вона зовсім слаба…
Б е з р о д н и й. Так доктора зараз… Я Котенку скажу… Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!
М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось…
Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очі). Коли б кінець…
В И Х І Д IX
Ті ж і Безродний, доктор, Котенко.
Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панійко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?
М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить і т. д.).
Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплі). Випийте! Я ж просив, я ж благав нічого не приймати до серця: спокій і сон, сон і спокій вам тільки потрібні… А тут мало тії сцени, яка вам в теперішнім стані – кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!
К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль… все шкереберть піде… Марусю, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Я сама розумію… Не вільна тільки в собі, Савичу… Я не жаліла ніколи для вас сил, ви знаєте…
К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра… у вас таке серце… Пожалійте… перший спектакль… Все від його… Повний збір… і одмінить!
Б е з р о д н и й. Може, Квятковська?
К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мішається, торочить! Щоб скандал був! Публіка прийшла слухать Лучицьку… Ох, господи! Що ж мені чинити? Розор, розор! Нічим буде нещасним хористам платити… А діти мої, нещасні діти! (Утира очі).
Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще… я зберу… останні сили…
Д о к т о р. По-моєму, ні! Смертельна ризика… (Дає ще краплі).
М а р и н к а. Бога ради!
Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють!
К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох діях з Богдана, а там – Квятковська… Щоб хоч побачила публіка… Я б водевіль перший дав… Одпочили б… Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!
Л у ч и ц ь к а. Та мені трохи вже лучче… (Усміхнулась).
Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс).
К о т е н к о. Слухайте, – даю третину збору на хор.
Л у ч и ц ь к а. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справді страх як нуждаються… Надто при переїзді… Це їм велика підпомога! (Встає). Я граю. Мені легше… Тільки не давайте водевіля, а зразу: зразу ліпше.
К о т е н к о (цілує їй руки). Благодійко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвінки! (Кричить у двері). На сцену всі! Починаємо!
Дзвінок.
Л у ч и ц ь к а (встає, хитається, спирається на доктора і на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) ціле пекло, а я сміятись і жартувати йду!.. (Ледве руша).