Талан (Повністю) – Михайло Старицький

М а р и н к а. О прощення просить і за себе, і за сина, кається…

П а л а ж ка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

М а р и н к а. Де там! І на тім світі не забуде!

П а л а ж к а. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

М а р и н к а. А ви ж, няню, куди знов?

П а л а ж к а. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

М а р и н к а. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

П а л а ж к а. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється… Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

М а р и н к а (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі…

Стук у двері.

Хто там?

В И Х І Д ІІ

Маринка і Жалівницький.

М а р и н к а, Ти? Любий мій! (Цілує Жалібницького, що вийшов з бокових дверей).

Ж а л і в н и ц ь к и й. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко… Їй тепер треба грошей…

М а р и н к а (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав…

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ну, так прощавай на час… (Виходить).

М а р и н к а (проводжа). Не забудь же – сьогодні її іменини.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Л у ч и ц ь к а (просипається). Хто там?

М а р и н к а. То чоловік приходив…

Л у ч и ц ь к а. А, Марочка? Що ж, цілувала?

М а р и н к а. Цілувала, цілувала… Ну, як же вам?

Л у ч и ц ь к а. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

М а р и н к а. Ще рано, ще спіть; лікар казав – чим більше спатимете, тим швидше встанете…

Л у ч и ц ь к а. А він надіється… Я видужаю, правда?

М а р и н к а. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими… То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому… Ось мікстурки випийте…

Л у ч и ц ь к а (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

М а р и н к а. І поживемо ще, порадіємо… От тільки краще спати… Засніть ще! (Укрива її).

Л у ч и ц ь к а. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

В И Х І Д ІІІ

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

М а р и н к а (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

Хористки кивають головами.

Л е м і ш к а (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки… для нашого янгола; ми спромоглись… Вона все для нас трудилась… оддавала послідні… а тепер лежить безпомічна… на божих руках… (Плаче).

М а р и н к а. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).

Л е м і ш к а. Тільки не кажи їй, – не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка…

Л у ч й ць к а. Маринко, хто там?

Л е м і ш к а. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

М а р и н к а. Та то я сама…

Л у ч и ц ь к а. А мені почулось було…

М а р и н к а. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще…

Л у ч и ц ь к а. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки… (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь…

Л у ч и ц ь к а (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

М а р и н к а. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла…

Л у ч и ц ь к а (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене… (Сіда). Яка я щаслива!

М а р и н к а. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе – одна вада!

Л у ч и ц ь к а (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

М а р и н к а. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його…

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні! Я буду все робити…

М а р и н к а. Так от і засніть.

Л у ч и ц ь к а. Не хочеться, рибонько… Я після, після засну… Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

М а р и н к а. Це якраз по-вашому.

Л у ч и ц ь к а. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною… Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила… і впала…

М а р и н к а. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Л у ч и ц ь к а (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити… А тут ще приревнував… Лихі люде підстроїли… Але рвія – кохання!

М а р и н к а. Так, вірю, вірю… Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Л у ч и ц ь к а (обніма). Не буду більше, не буду!

М а р и н к а. От надіньте ладаночку – бабуся принесла.

Л у ч и ц ь к а. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

М а р и н к а. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!

Л у ч и ц ь к а. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце… а то так темно…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: