Ж а л і в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не діймайте віри, то не зневіритесь.
Л у ч и ц ь к а. І вам, значить, не діймати? (Подає руку). Я й привітатись забула!
Ж а л і в н и ц ь к и й. І мені навіть.
Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Ні, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрідніша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зі мною сталося. Я не забуду до смерті тієї першої зустрічі, коли я, божевільна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази… і я припала з захватом до ніг нового бога… Як же мені вас не любити? (Простягає йому руку).
Він цілує.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви освітили сей храм і стали в йому богинею. Але пробачте мені слово, – спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.
Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшні. Я, признатись, і спізнилась того, що боялась стрінутись з Антоном Павловичем.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви мені тільки позвольте, то він і носа сюди не покаже.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хіба він мені що? Я не за його…
Ж а л і в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).
Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокійно!
Ж а л і в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Він, на мій погляд, розбещений панич, занужений своєю нікчемністю.
Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мій друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце… Антон Павлович не нікчема, а чоловік вельми освічений і талановитий, з чесними, гуманними засадами… а що не при ділі, – так у нашій окружній темряві передовій людині притулку нема…
Ж а л і в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив і розум, і серце. А йому, ласуну, одна тільки примха, одні хвастощі…
Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж мені його в вічі: невже вам не жалко мене вразити, мені боліч зробити?
Ж а л і в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закохані знов у Квітку!
Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звідкіль така думка?
Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані, закохані… правда?
Л у ч и ц ь к а. Ні, ні!.. Не знаю… і не думала! Я задавила давнє…
Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані – і мови нема.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Ані слова про те! Як ви умієте людину збентежити… жарину кинути в серце.
Ж а л і в н и ц ь к и й. Не рвія в мене кричить: я вашим щастям щасливий… тільки не йому вам його дати, а хіба поламати життя! І святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!
Л у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далі жваво). Не бійтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зійду!
Г и р я в и й (у двері). Марко Карпович! Вихід!
Ж а л і в н и ц ь к и й (скакує). Біжу! (Виходить за лаштунки).
Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце… Чи страх налетів… чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку… (Пауза). Пусте!.. Зневага одна… Там ганьба… а!.. Далі, далі!! (Пауза). Ні ні! Не станеться… ніколи… задавлю! А дай ще мені, Маринко, вина… щось холодно.
Маринка подає; Лучицька п'є нервово.
Як думаєш, я на мерзоту нездатна?
М а р и н к а.Що ви?
Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так і думай, моя дитино!
М а р и н к а. Авжеж… Ой, пора мені! (Вибігає).
Лучицька спирається на руки на стіл
і здавлює ними свою голову.
В И Х І Д XI
Ті ж і Котенко та Безродний.
Безродний іде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.
К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дівчинка… настояща українка… і оченята як терен… Хочеш, буду ролі давати, актрису зроблю?
М а р и н к а. Я б і не знаю, що…
К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму…
Г и р я в и й (підбігає). Ваш вихід.
К о т е н к о. Тю! (Пішов за лаштунки).
Виходить з уборної Кулішевич і йде теж, проглежуючи ролю, на кін.
Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.
Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила…
Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тільки й набираюся тії душевної сили і віри, а то давно б уже витратився. І це саме діло, яке мені було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються і розплоджуються черви…
Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?
Б е з р о д н и й. Не мене, а мою віру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щирості у людини, – те мене рве!
Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете… Люди як люди…
Б е з р о д н и й. Людину-то я чую… От ви мені дорогі не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вірою у людей і в святу справу, своєю чистою як кришталь душею…
Л у ч и ц ь к а. Не хваліть… не стою…
Б е з р о д н и й. В вас про себе і думки ніколи нема…
Л у ч и ц ь к а. Не хваліть, не хваліть… Не та я…
Б е з р о д н й й. Ви ні перед якою жертвою не зупинитесь…
Л у ч и ц ь к а. Не та я… не та я, кажу…
Б е з р о д н и й. Та, та! Ви не одступитесь од рідного діла…
Л у ч и ц ь к а. Голубчику, ріднесенький! Не знаю… Боюсь, щоб ви й у мені не зневірились…
Б е з р о д н и й. Зроду-віку! Я тільки тут і спочиваю душею…
Л у ч и ц ь к а. Спасибі!.. Дай боже! От ви ще новий ланцюг, який мене в'яже до діла… (Усміхається). Глядіть же, щоб лиха сила його не порвала… (Хутко встає). Не вирве, не вирве, друже!.. Пора, мій вихід… (Виходить).
За нею Безродний.
(Гирявому). Мені, здається, з того боку?
Г и р я в и й. Так, з третього плану.
Лучицька іде за лаштунки, Безродний за нею.
В И Х І Д ХІІ
Квятковська та Безродний.
К в я т к о в с ь к а (примітивши Безродного, мов ненароком набігає на нього з уборної). Таточко? Ах, даруйте, простіть!..
Б е з р о д н и й. Вибачте: я винуватий, на дорозі стою…
К в я т к о в с ь к а. Ох, як я перелякалася! (Бере. його руку). Гляньте, як серце стукотить…
Б е з р о д н и й (не дає руки). Хіба я такий страшний?
К в я т к о в с ь к а. Татко страшний? Таточко наш любий, цяцяний… а не страшний… Ой! Не дивіться на мене так, а то мене то морозом, то приском обсипа…
Б е з р о д н и й. Чого ж то? Пропасниця?
К в я т к о в с ь к а. Може. (Пригортається). Яка я манесенька перед татусеньком: мене як тато шубою вкриє, то й не видко… (Ховається за полу).
Б е з р о д н и й. Не жартуйте так, розігрієтесь, та на холодний протяг, то ще вава буде… До побачення! (Вийшов).
К в я т к о в с ь к а (вслід). До Лучицької вже? А ми невгодні! У, проклята! (Позира на кін, а далі йде до своєї уборної).
В И Х І Д ХІІІ
Котенко, Гирявий, потім Кулішевич.
К о т е н к о (виходить з першого плану, прислухається, – не аплодирують). Що се вони? Сплять чи почуміли? (Пауза). Якесь дрантя в театрі! (Гирявому, що підбіг). Де Лучицька? Чого її не видко?
Г и р я в и й. Пішла тудою на вихід… Он!
Розлягаються оплески; крики: "Лучицька!! Бра-во!!"
К о т е н к о (зло). Здуріли, чисто здуріли! Якісь навіжені чи п'яні! (Гирявому). Де ви мені стіл поставили? А табуретка яка? Трохи не впав!.. Гроші брать знаєте, а пильнувати діла – нема! Чого суфлеру не сказали, що од "Скусителю мій" до "Палайте, мрії" хрест?
Г и р я в и й. Говорив…
К о т е н к о. Чого ж він мені подає та й подає… Хор де? Чому не на місці? Нехай тільки накладуть, то захурчать і вони, і ви!
Г и р я в и й (виходить). Ну, колись і я… хоч ограблю, а свою заведу!
Кулішевич виходить з кону з оплесками і криками: "Браво, Кулішевич!"
К о т е н к о. Га? Нова болячка! (До неї). Не надсаджуйтесь для гальорки, не передавайте куті меду!
К у л і ш е в и ч. Чи ви не проспались, чи хміль ще не вийшов?
К о т е н к о (виходячи за лаштунки). Не крутіть!
К у л і ш е в и ч. Тю-тю! Та іще фіть-фіть! (Квятковській). Чи ти його, бува, чим не розсердила?
К в я т к о в с ь к а. Кого? Тата?
К у л і ш е в й ч. Та ні, отого кабана!
К в я т к о в с ь к а. А що?
К у л і ш е в и ч. Сказився чисто, аж пінить! (Пішла до уборної, а далі з неї виходить).