Талан (Повністю) – Михайло Старицький

К от е н к о. Куди, старий?

Л е м і ш к а. Надобность… книжки…

К от е н к о. В будку!

Л е м і ш к а. Только… листика… до книжки листика… Водевілем підвели… водевілем… Я прихватком…

К от е н к о. До будки мені! Тут завісу дали, а він…

Л е м і ш к а. Да… возмутительно… Але я завжди і душею, і серцем… по гроб живота…

К от е н к о. Годі базікати! Гайда! (Повертає за шиворот).

Л е м і ш к а. Не утруждайтесь… лечу, лечу! Я напам'ять… од палятурки до палятурки! (Біжить).

В И Х І Д X

Лучицька та Маринка, потім Жалівницький.

Котенко забачив – і за лаштунки.

Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбігає в 1-у уборну). Ох, як бігла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опізнилась?

Ж а л і в н и ц ь к и й (з уборної). Ні, тільки що почали. (Іде до неї).

Л у ч и ц ь к а. О? То я вспію, – ще багато часу… мій вихід останній. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! І що се сталося!

Ж а л і в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь…

Л у ч и ц ь к а. Який же?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Квятковська.

Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра…

Ж а л і в н и ц ь к и й. Вірте! Та вона готова вас в ложці води утопити.

Л у ч и ц ь к а. За віщо б? Хіба за те, що я її люблю?

Ж а л і в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готові за всіх головою наложити, а для вас то ніхто й пальця не вріже: про свою шкуру всяк дба, а в вічі, звичайно, скалить зуби…

Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такій вірі тяжко й жити! А я певна, що зовсім поганих людей і нема, що оберніться теплим словом навіть до лиходія, то і в його бог озоветься…

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не діймайте віри, то не зневіритесь.

Л у ч и ц ь к а. І вам, значить, не діймати? (Подає руку). Я й привітатись забула!

Ж а л і в н и ц ь к и й. І мені навіть.

Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Ні, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрідніша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зі мною сталося. Я не забуду до смерті тієї першої зустрічі, коли я, божевільна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази… і я припала з захватом до ніг нового бога… Як же мені вас не любити? (Простягає йому руку).

Він цілує.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви освітили сей храм і стали в йому богинею. Але пробачте мені слово, – спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.

Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшні. Я, признатись, і спізнилась того, що боялась стрінутись з Антоном Павловичем.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Ви мені тільки позвольте, то він і носа сюди не покаже.

Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хіба він мені що? Я не за його…

Ж а л і в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).

Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокійно!

Ж а л і в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Він, на мій погляд, розбещений панич, занужений своєю нікчемністю.

Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мій друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце… Антон Павлович не нікчема, а чоловік вельми освічений і талановитий, з чесними, гуманними засадами… а що не при ділі, – так у нашій окружній темряві передовій людині притулку нема…

Ж а л і в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив і розум, і серце. А йому, ласуну, одна тільки примха, одні хвастощі…

Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж мені його в вічі: невже вам не жалко мене вразити, мені боліч зробити?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закохані знов у Квітку!

Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звідкіль така думка?

Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані, закохані… правда?

Л у ч и ц ь к а. Ні, ні!.. Не знаю… і не думала! Я задавила давнє…

Ж а л і в н и ц ь к и й. Закохані – і мови нема.

Л у ч и ц ь к а. Що ви? Ані слова про те! Як ви умієте людину збентежити… жарину кинути в серце.

Ж а л і в н и ц ь к и й. Не рвія в мене кричить: я вашим щастям щасливий… тільки не йому вам його дати, а хіба поламати життя! І святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!

Л у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далі жваво). Не бійтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зійду!

Г и р я в и й (у двері). Марко Карпович! Вихід!

Ж а л і в н и ц ь к и й (скакує). Біжу! (Виходить за лаштунки).

Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце… Чи страх налетів… чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку… (Пауза). Пусте!.. Зневага одна… Там ганьба… а!.. Далі, далі!! (Пауза). Ні ні! Не станеться… ніколи… задавлю! А дай ще мені, Маринко, вина… щось холодно.

Маринка подає; Лучицька п'є нервово.

Як думаєш, я на мерзоту нездатна?

М а р и н к а.Що ви?

Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так і думай, моя дитино!

М а р и н к а. Авжеж… Ой, пора мені! (Вибігає).

Лучицька спирається на руки на стіл

і здавлює ними свою голову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: